Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

Столяр мовчав.

— Чи, може, все-таки за якісь заслуги?

Столяр і далі не піднімав голови, а Співак продовжував його терзати.

— Значить, надумали — зайшли. «Здрастуйте». — «Здрастуйте». А вона зразу ж: «Сідайте, дорогий гість, до столу, ось вам пляшка, ось закуска». Так? Може, ви її родич?

Бородій похитав головою.

— Ну, а що далі? — настирливо питав радник юстиції. — Ну, Василю Вікторовичу…

Почекавши кілька секунд, Співак знову:

— Ви що, випивали, а тоді подіймалися і йшли собі?

Ні, з цього свідка важко щось витягти. Але Співак мав неабияку практику.

— Майте на увазі, громадянине Бородій, ми все знаємо. І питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива і нічого від слідства не приховуєте. Ви зрозуміли, вас допитують у справі вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадіжку яких-небудь табуреток йдеться… Так що нічого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на ній дорогоцінності?

Бородій засовався на стільці, скинув на слідчого злякані очі.

— Бачив.

— Вони вас зацікавили?

— Та ви що, хіба я баба?! Нащо вони мені?!

— Ну, про те «нащо» чи «не нащо» поговоримо далі. А зараз повернемось, — на язиці крутилося Ковалеве «до наших баранів», але досить того, що Андрійко де треба, де не треба встромляє цю приказку, — повернемося до попереднього, — закінчив він фразу. — Які були у вас взаємини з Людмилою Йосипівною? Ви її любили?

— Ще?! — спалахнув обурено столяр. — Любив?! Оцю тлусту бабу?!

Співак не зреагував на обурення допитуваного.

— Я вас попереджував, Василю Вікторовичу, що мене цікавить тільки правда, вся правда.

Столяр знову опустив голову.

— Значить, завітали в гості, випили. А далі? Пішли додому чи в неї-таки засинали п'яним? Набиралися добряче? До зеленого змія? В дошку?

— Бувало, — зрадівши знайомому лексикону в устах слідчого, промовив столяр. — Не так щоб в дошку, але піддавав добре… Я, знаєте, — пожвавився він, — біду маю: як почну — не можу зупинитися. Хоч не вживай зовсім. Як по п'ю, то не п'ю, а візьму одну чарку — вона кличе другу, щоб до пари, а та теж шукає собі товаришку… Та інакше й неможливо було: як гляну тверезими очима на цю купу сала, як подумаю, що потім треба з нею… так, знаєте, навмисне очі заллєш, щоб нічого не бачити… — Столяр якось неприродно здригнувся і зіщулився. — А брильянти її мені до лампочки, — додав він. — Я про них і не думав…

Бородій раптом зрозумів, що проговорився, і замовк. Слідчому навіть здалося, що на його неголених щоках крізь щетину пробився легкий рум'янець. «Оце так!» — здивувався Співак.

— Ну давайте, не соромтесь, — по-дружньому промовив він. — Діло таке, житейське. Не хлопчики… Так би мовити, між нами, чоловіками, кажучи… — підбадьорив столяра.

— Та бувало, чого ховатися… Ну до чого, скажу вам, бридко! Туша свиняча, а не баба. Туша, та й годі, — повторив Бородій, розпалюючись. — Тільки коли очі заллю! Сам собі слово давав: «В останній раз! І гори вона синім полум'ям!..» А потім минає якийсь час, витрачусь, горло пересихає, терплю день, другий, і ніхто не те що на пляшку — на сто грамів не позичить. Ото дзвоню їй і йду. Як кролик до удава. Ще й боюсь, коли б не передумала… Знаю — і випивка буде по саму зав'язку, і закусь добра, а іншим разом ще й у кишеню на похмілля тицьне… Добре, думаю, не обріжеться мені, якщо іще один раз…

Бородій замовк і нижче нахилив голову. Співаку було неприємно дивитися на цю порівняно немолоду людину, — столяру минав сорок другий рік, — яка сиділа перед ним, ховаючі очі. І все ж п'яничка столяр здавався йому чистішим від тих молодиків-масажистів із середньою медичною освітою. Цей хоч очі собі заливав перед тим, як обійняти ту гладку Людмилу Йосипівну, що колись, дуже давно, була стрункою Люцією.

— Ну, що ж, а тепер знову про головне, Василю Вікторовичу, — нагадав Співак. — Поговоримо про діаманти. Ви не здогадуєтесь, де вони могли подітися з хати Гальчинської?

— Та я, боже мій! — заприсягався столяр.

— Ви бачилися із Людмилою Йосипівною десь із двадцять першого по двадцять третє грудня?

— Двадцять першого? Двадцять третього? — перепитав Бородій. — Ні.

— А двадцять другого?

— Теж не бачив.

— Коли ви востаннє були в неї?

— Востаннє? — почухав потилицю, пригадуючи дату, столяр. — Зараз точно скажу. В кінці листопада. Більше не був. У мене під Новий рік роботи під саму зав'язку. План річний горів. Начальство як сидорову козу ганяло. Ні суботи тобі, ні неділі! — Він на мить зупинився, весь вигляд його свідчив про напружену роботу пам'яті. — Ні, брешу! — раптом мало не радісно вигукнув він. — Був я в неї у грудні, на початку, третього числа. Останній вихідний нам дали у старому році.

— Третього грудня? — перепитав Співак. — Ви точно пригадуєте?

— Точно. У неділю.

— І більше не було вихідних аж до Нового року?

— Ні.

— А що ви робили і де були двадцять другого грудня? Мене цікавить весь день, з ранку до вечора. Строго по годинах… Не поспішайте. Спокійно згадайте…

І Бородій почав згадувати, що робив, де був у той четвер двадцять другого грудня. Це була для нього нелегка справа. Він весь час плутався у днях і датах, виправлявся, міняв свідчення і зрештою сказав: «Робіть зі мною що хочете, але у той передноворічний тиждень, і в середу, і в четвер, і в п'ятницю, до пізнього вечора був на роботі, хіба що в обід у гастроном вибігав купити поїсти.

Співак згадав розповідь Шумейкової про те, що уже в новому році вона побачила Бородія на Бессарабському ринку. Вони мало не ніс до носа зіткнулися, проте столяр удав, ніби не упізнав її, а відвернувся