Олександр Лазаревич Полещук - Помилка Олексія Алексєєва, Олександр Лазаревич Полещук

— Ось воно, — я простягнув аркушик, схожий на багажну квитанцію.

— Ви матимете прекрасні оцінки, Олексію Олексійовичу, і я не бачу підстав для смутку! Що сталося?

Коли я плутано розповів усе, декан тихенько розсміявся й проказав:

— Все розвивається цілком нормально. Це у вас шумує сила богатирська. Дай вам зараз вісь земну — і ви її з коренем висмикнете! Наламали б дров! Через таке проходять майже всі. Потім заспокоюються, починають служити, ходити щодня на роботу — дуже корисна вправа, до речі…

— Стають байдужі, перестають мріяти? — підказав я.

— А от і ні! — Він різко махнув сухою енергійною рукою. — Зовсім ні! Ви просто у становищі того осла, який здох від голоду між двома копицями сіна. Ніяк не міг вибрати. А коли прийдете в лабораторію, в Інститут, вам дадуть тему і скажуть: “Ось це, товаришу Алексєєв, треба на наступну п’ятницю…” І попливло-полинуло славне трудове життя математика Алексєєва. Пам’ятаєте, як сказали колеги про Ейлера, коли він помер? “Він перестав обчислювати й жити”. Обчислювати й жити — ось зміст і суть вашої долі, Олексію Олексійовичу!

— Але невже долі математиків такі схожі одна на одну?

— А це вже залежить від зовнішніх умов, від того, що відбувається за вікнами… Є долі бурхливі, як життя Галуа: в його свідомості зіллялись бунт і інтеграл, в’язниця й глибокі роздуми, далекоглядність справжнього математичного генія (сам Гаусс не дібрав у його рукописах) з запалом і юнацькою нерозсудливістю… Він поліг у двадцять літ і лишив безсмертну програму робіт на віки, чудові теореми, глибокі задачі!.. Блискавка революції сяйнула в його роботах, світла, могутня і швидка, як усе його життя.

— Обчислювати й жити… Але що обчислювати?

— Важливіше друге, важливіше жити обчислюючи. Всі мої випускники мріють колись сказати: “Я відкрив нове числення!” Чи не забагато буде нових числень? Адже не на порожньому місці будується наука, скільки невідомих математиків щоденно трудиться, щоб створити ту безліч досягнень, незрозумілих питань, навіть помилок і парадоксів, щоб замісити ту цеглу й цемент, з яких геній зведе коли-небудь дивовижну споруду — нове математичне числення! Що ж, їхня праця нічого не варта, не потрібна?! Бажаєте поласувати вершками? Прийшов, побачив, переміг… Ех, Олексію Олексійовичу, вище голову, є у вас іскорка, зумієте прикласти й силу свою, і все те, чого напхали у вашу голову! А що немає в нас такого предмета, як скажімо: “Відкриття нових шляхів у математиці” чи “Як висмоктати з пальця геніальну теорему” — пробачте, чого нема, того нема!

Я вийшов на вулицю. Була восьма година вечора, — брязкаючи медалями, пройшов морський патруль. Під самотнім ліхтарем дрімала сива жінка, на вищербленому порозі з черепашнику стояло погнуте відро з пучечками свіжих конвалій. Проїхала вантажівка з порожніми залізними бочками, сповнив гуркотом повітря й, дико виючи, зник за рогом.

На вулиці було порожньо. Я вийшов на перехрестя й зупинився: вечірнє сонце вже сховалося за будинки, небо, ще хвилину тому прозоро-голубе, потемніло, і казково-грізним силуетом проступила будівля старої обгорілої церкви. Теплий золотистий захід розлився за її гостроверхими шпилями, і вся мовчазна будівля якось підвелась над землею, стала стрункіша, вища…

Колись давно принесли мені на одну ніч грубий том. Це були “Три мушкетери”, і в цю мить я, мов за помахом чарівної палички, раптом перенісся в Париж. Ну звичайно ж, це той самий майдан, на якому збиралися мушкетери. Я нітрохи не здивувався б цієї хвилини, якби зненацька з-за рогу з’явилась рота гвардійців кардинала чи закрита карета, що везла в Бастилію державного злочинця, або раптом у себе за поясом виявив довгу шпагу мушкетера. Я механічно помацав рукою за поясом: ні, шпаги не було, і перехрестя перед церквою не паризьке, і церква раптом понижчала, стала простішою, зрозумілішою, звичайнішою…

Та чи така вже вона не цікава, оця церква? їй років із сто, і бачила вона чимало. Тут до війни був якийсь склад, згодом… згодом прийшли окупанти, і тут знову був склад чогось горючого, якихось технічних масел, так говорили мені. Вже перед тим як місто звільнили, гітлерівці зігнали в цю церкву радянських людей і тут їх спалили. Тільки один хлопець вирвався із полум’я, кинувся на цей майдан, де я зараз стою, і пробіг кроків п’ятдесят, поки його не зрізала черга з автомата… Вільно розплатавшись, лежав він, наче спокійно заснув, на горбастій бруківці свого рідного міста.

НІ, я живу в бурхливу і складну епоху… Так чому міг Галуа відкрити стільки невідомого? Чому він не просто обчислював і розв’язував задачі, а переступив усі узвичаєні поняття, теорії, традиції? Адже Галуа знав менше за мене! Скільки нових наук з’явилося за останні сто років! Так, він знав менше. Але знав по-іншому. Щось таке, якийсь невідомий еліксир бродив у його прекрасній, одчайдушно-сміливій голові. Адже в ній було місце і для полум’яних слів, і для памфлетів… А можливо, в цьому й річ? Може, саме суміш математики й барикад дали світові його теорії, його геній? А через багато років з цих ідей розвинулись І квантова механіка, й кристалографія.

Виходить, треба свідомо поєднати революцію з наукою, виробити якийсь підхід, якийсь метод. І тоді ти доможешся того, що кожен день і кожна година сповняться могутністю й силою і перемога буде частою гостею за твоїм робочим столом!

13 березня. Це був початок, початок шляху. Я згадую зараз своє життя, наче руками обмацую кожен його вузлик, розплутую і пильную за струмочками-нитками, що простяглися в далечінь. Які різні їхні витоки, як химерно сплелися вони в один чудовий і дивовижний клубок — мій сьогоднішній день!

Ось іще одна нитка. У купі книжок, які я випадково підібрав, були тоненькі брошурки. Назви їхні викликали зачудування, автор — повагу. Видані року двадцять восьмого в Калузі, надруковані на папері, який швидко постарів, вони довго не цікавили мене. Я перегорнув їх і, не знайшовши жодної формули, хотів було сховати. Автором був Ціолковський, геніальний мрійник і винахідливий інженер, але книжечки було присвячено зовсім не ракетам. Я пам’ятаю назви: “Воля Всесвіту”, “Любов до самого себе, або Істинне самолюбство”, “Причина космосу”. Від цих назв віяло чимось старезним. Чи міг