Олександр Лазаревич Полещук - Помилка Олексія Алексєєва, Олександр Лазаревич Полещук

я гадати, що в книжках з такими назвами ховалися неймовірні здогади, а в складних, часом плутаних, часом наївних розмірковуваннях рветься у височінь, обіймає Всесвіт остання воля Ціолковського, його заповіт!

Якось розгорнув я одну з цих брошурок саме посередині, і дивовижний світ відкрився переді мною, світ ясного, незгасимого оптимізму, світ радості пізнання, його необхідності, світ величних шукань.

Ні, Ціолковський був не тільки конструктор фантастичних, навіть у ці повоєнні роки, проектів і пропозицій; ні, не лише ракети й штучні супутники хвилювали його думки! Він дивився набагато далі, мріяв про більше, і його пошуки в галузі міжпланетних перельотів, які стали здобутком усього світу, виявились лише частиною ширшого плану, що його здійснити могло тільки все людство загалом, тільки за майбутніх тисячоліть. І чимось невловимо знайомим війнуло з цих сторінок. Знайомим до болю… “А навіщо живуть люди, Альошо, голубе мій?” — зринули раптом у пам’яті слова.

Так ось про що думав Ціолковський, ось про що він мріяв! Ось чому взявся розробляти теорію міжпланетних перельотів. Не просто цікавість і не сухий академічний інтерес до далеких світів збуджували його мислення.

17 березня. Чи буде людство вічно? Ось основне питання, яке не давало спокою Ціолковському. Все розвивається у світі, і наше Сонце, можливо, не завжди світитиме, що станеться тоді з людьми? Невже весь неймовірно складний шлях, яким мільйони років розвивається життя, скінчиться космічною катастрофою, невже Сонце, що згасає, буде винуватцем і свідком того, як життя почне відступати перед кригою, що насуватиметься, невже дивовижне й чудесне “плем’я двоногих не викрутиться” і його доля нагадуватиме долю тих ящерів, які сотні мільйонів років тому плавали в теплих водах минулих епох, пролітали в повітрі, топтали ногами-колонами буйну рослинність молодої Землі?

Ні, “плем’я двоногих” знайде вихід, знайде десятки, сотні рішень, і природа розкриє перед людським розумом таємниці космосу. І першим, щонайпростішим висновком для Ціолковського було прагнення знайти спосіб залишити Землю, в пошуках тепла й світла розселитись у навколосонячному просторі.

Жити, творити, мислити навіть у відірваних від Землі літаючих лабораторіях, збирати врожаї незнаних плодів у прозорих невагомих оранжереях, які вільно плавають у безповітряному просторі…

Так народилась його думка про ракету. Так з’явились проекти штучних супутників Землі, ескізи багатоступеневих ракет, які нині десятками злітають у небо.

А Ціолковський уперто звертався поглядом до зірок, до Сонця. Він знав, що й Сонце мало свою Історію, що воно загорілося колись, що не можуть минутися безслідно викидання речовини з його глибин щодня, щосекунди. Він наводить цифри. Він з тривогою й надією запитує себе, у чому дивовижна живучість Сонця і далеких зір, як може поєднуватись щедрість і довговічність, чи встигне людство опанувати сили природи, підкорити їх собі… Він вірив у те, що зорі не зникають. “Зірки гаснуть і займаються знову”, — так писав він.

Гаснуть і займаються знову! Не утворюються, старіють і вмирають, а, вмираючи, виникають знову, можливо зовсім іншого роду, іншого спектрального класу, з іншими умовами температур і тисків. Ось і зараз переді мною одна з цих книжок… Послухай:

“Планети й сонця вибухають, наче бомби. Яке життя вистоїть при цьому! Світила холонуть і позбавляють планети свого життєдайного світла… Куди тепер подітися їхнім мешканцям?.. Ви ще скажете: рано чи пізно всі сонця згаснуть, життя припиниться… Цього не може бути! Сонця безперервно загоряються, і це навіть частіше за їхнє згасання”. Так де ж рятунок?

“Справа в тому, що про розум вищих істот ми маємо неправильне уявлення. Якщо люди вже тепер передбачають деякі лиха і вживають проти них заходів і часом успішно ведуть боротьбу з ними, то який же опір можуть чинити вищі істоти Всесвіту!”

Так хто ж ці всемогутні “вищі істоти Всесвіту”? Це люди, але люди через сотні тисяч, мільйони років, люди такі самі, як ми з тобою, тільки озброєні величезним, дійовим і чудесним знанням. І ось ще один рядок: “Неможливе стане можливим… Чи давно здавалося дивним користуватися іншою силою, окрім сили м’язів, вітру та води!”

І серед подекуди туманних висловлювань траплялося раптом щось таке, від чого забивало дух. Усім своїм єством я відчував, що ці брошурки, на які я натрапив випадково, містять програму, якийсь наступний крок, крок уперед, а не вбік. Переді мною з’явилась мета! Хай ще не оформлена в конкретне завдання, але мета; віддати їй кожен крок свого життя, вкласти всього себе в єдиний помисел, і коли не доведу всього до кінця, то стану сходинкою для грамотніших, сходинкою міцною і надійною… Ці слова Ціолковського всюди зі мною: “Світ завжди існував. Справжня матерія та її атоми є безмежно складний продукт іншої, простішої матерії”.

Здавалося б, тут усе зрозуміле, все знайоме, але чому я перечитую їх знову і знову… Чому? Чому хвилювання охопило мене? Що саме, слово яке? Можливо, так почував себе золотошукач, коли в жмені чорного річкового мулу, який він випадково зачерпнув, щось заблищало. Погойдати ще лоток, ще. Та тут золото!

18 березня. Звичайно, я не “вища істота Всесвіту”, та хіба не народилися науки, про які не знав Ньютон, хіба не досяжне для мене те, що з таким хвилюванням, з такою радістю за людину вивчали б сьогодні, мов школярі, Гаусс чи Лобачевський, Копернік або Ціолковський? Хіба телескопи не стали зіркіші, хіба не проникла людина в таємниці атома? Так уперед!

Але що ж вразило мене? Невже я не розмірковував над тим, звідки взялися зорі, яка їхня доля, невже не дивився десятки разів на діаграму маса — світіння? Сказати б, звичайний аркуш паперу, та в ньому цілий Всесвіт: безбережний розсип зірок заліг смугою головної послідовності, туманною галузкою вказав місце зірок-гігантів, сплюснутою плямою вляглися внизу таємничі білі карлики, ті самі, що складаються з надзвичайно густої речовини.

Зорі… Летять від них у безмежний простір жовті й блакитні промені, разом з ними втрачають зірки свою речовину, а спробуй довідайся, що буде з ними потім, що з ними станеться! Де перебуватиме наше Сонце через мільйони років, куди воно зміститься, вгору за головною послідовністю, чи вниз, чи вбік? Чотири мільйони тонн випромінює Сонце щосекунди і при цьому втрачає за рік лише одну мільйономільйонну частинку своєї речовини.