Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

Десять днів тому як посередник він поїхав туди, помирив ворожі партії і підписав мирний договір.

Повернувшись на віллу завидна, він наказав приготувати вечерю в триклінії Аполлона Дельфійського, в найбільшому з чотирьох триклініїв його величезного мармурового палацу.

Тут, у блиску палаючих смолоскипів, в ароматі квітів, що майже закривали стіни, серед хтивих усмішок і під веселі звуки флейт, лір і кіфар бенкет дуже швидко обернувся на найрозгнузданішу оргію.

У величній залі навколо трьох столів стояло дев'ять трапезних лож, на яких розмістилися двадцять шість гостей. Одне лише місце було порожнє — місце відсутнього улюбленця Сулли — Метробія.

Екс-диктатор у білосніжному застольному вбранні, увінчаний трояндами, сидів на середньому ложі біля середнього столу поруч свого найближчого друга — актора Квінта Росція, який був царем бенкету. Сулла весело жартував і реготав, багато пив, і можна було подумати, що екс-диктатор розважається безтурботно, що ніякий клопіт не тривожить його душу.

Та придивившись до нього уважніше, можна було легко помітити, як за ці чотири місяці він постарів, схуд, став ще потворніший і страшніший. Обличчя його змарніло, кровоточиві болячки на ньому розрослися, сиве волосся стало вже зовсім біле. Вираз безсилля і страждання, помітний у всій його зовнішності, був наслідком безсоння через безперервні муки його страшної недуги.

Та, незважаючи на все це, в його проникливих голубувато-сірих очах більш ніж будь-коли блищав вогонь життя, сила волі, енергія. Зусиллям волі він хотів приховати від присутніх свої нестерпні муки. Інколи це йому вдавалося настільки, що, особливо під час оргій, він наче й сам забував про свою хворобу.

— Ану, розкажи, розкажи, Понціане, — звернувся Сулла до одного патриція з Кум, який лежав за другим столом, — розкажи, що говорив Граній?

— Але ж я не чув його слів, — відповів той і весь пополотнів, бо, видимо, забрехався.

— Ти знаєш, Понціане, що в мене чутливе вухо, — м'яко сказав Сулла і при цьому грізно насупив брови, — я чув, що ти сказав Елію Луперку.

— Та ні… — відказав зніяковілий Понціан, — повір мені… щасливий і всемогутній диктаторе…

— Ти сказав такі слова: «Коли від Гранія, нинішнього еділа в Кумах, вимагали сплатити штраф, накладений Суллою на користь громадської казни, він відмовився, кажучи…» Тут ти глянув на мене, і, помітивши, що я почув ці слова, урвав свою мову. Тепер я пропоную тобі повторити мені одне за одним слова Гранія, які він сказав.

— Але дозволь мені, о Сулло, найвидатніший серед римських полководців…

— Мені не треба твоїх похвал! — погрозливо прохрипів Сулла і, підвівшись на ложі, грюкнув кулаком по столу. — Підлий облеснику! Похвали собі я сам вписав своїми подвигами і тріумфами в консульські записи, і мені не потрібно, щоб ти мені про них каркав, як ворона. Слова Гранія — ось що хочу я знати, і ти мусиш мені їх повторити. Бо, присягаюсь арфою божественного Аполлона, мого покровителя, присягаюсь іменем Луція Корнелія Сулли, що ти своїм трупом сьогодні ж угноїш мій город!

І, присягаючись Аполлоном, якого Сулла багато років тому обрав своїм особистим покровителем, він доторкнувся правою рукою до золотої статуетки цього бога, яку вивіз з Дельфійського храму. Він завжди носив її на шиї, на дорогоцінному золотому ланцюжку.

При цих словах, жестах і клятві присутні зблідли, перезирнулись і принишкли, бо вони добре знали Суллу. Музика й танці припинилися; мертва тиша змінила недавній шум і гомін.

Нещасний Понціан, затинаючись од страху, зразу ж пробелькотав:

— Граній сказав: «Тепер я не платитиму: Сулла незабаром помре, і я буду вільний від штрафу».

— А!.. — закричав Сулла, і його багряне обличчя враз пополотніло від гніву. — А!.. Граній нетерпляче жде моєї смерті?.. Браво, Граній!.. Він уже розрахував… він розрахував… — Сулла весь тремтів, намагаючись приховати гнів, яким палали його очі. — Він передбачливий!.. Він усе передбачає!..

Сулла на мить замовк, а потім, ляснувши пальцями, гукнув:

— Хрізогоне!

І грізно додав:

— Побачимо, чи не помилиться він у своїх розрахунках.

Хрізогон, довірений відпущеник, підійшов до екс-диктатора, який уже встиг заспокоїтись, і той тихо щось йому наказав. Хрізогон відповів йому нахилом голови і пішов до дверей. Сулла крикнув йому вслід:

— Завтра вранці!

Потім, повернувши до гостей звеселіле обличчя, підніс келих з фалернським вином і вигукнув:

— Ну!.. Що з вами скоїлося? Чого повішали носи? Присягаюся всіма богами Олімпу, чи не думаєте ви, полохливі вівці, що це вже поминки по мені?

— Хай відведуть од тебе боги таку підозру!..

— Хай Юпітер пошле тобі щастя і захистить Аполлон!..

— Довгі літа всемогутньому Суллі! — хором закричали кілька гостей і високо піднесли чаші з пінявим фалернським вином.

— Вип'ємо всі за здоров'я й славу Луція Корнелія Сулли Щасливого! — чітко і дзвінко виголосив Квінт Росцій, підносячи свій келих.

Всі підтримали цей тост, випили, і ніби заспокоєний Сулла, обнімаючи й цілуючи Росція, гукнув цитристам і мімам:

— Гей ви, паскуди, що ви там робите?.. Ви вмієте тільки жерти й пити моє фалернське вино!.. Підлі нехлюї, хай вас зараз обійме вічний сон смерті!

Не встиг іще Сулла закінчити своєї лайки — а він майже завжди був брутальний, — як музики вже заграли і разом з танцюристками та мімами, що голосами вторили музиці, пустилися в танець, повний комічних і непристойних жестів.

Після закінчення танцю слуги подали на середній стіл великого орла у пір'ї, ніби живого. У дзьобі він тримав лавровий вінок, перев'язаний пурпуровою стрічкою, і на ній було написано золотими літерами: «Sullae Felici, Epafrodito», що означало «Суллі Щасливому, улюбленцеві Венери». Прізвисько «Епафродіт» було одним з найприємніших для Сулли.

Під оплески гостей Росцій узяв вінок із дзьоба орла і подав його Аттілії Ювентіні, вродливій відпущениці Сулли, яка сиділа поруч з ним.

Аттілія Ювентіна поклала вінок на голову Сулли поверх трояндового вінка і ніжним голосом промовила:

— Тобі, улюбленцеві богів, тобі, непереможному імператорові, ці лаври присудив подив усього світу!

Сулла розрізав ножем черево і шию орла, і звідти випали яйця, які були роздані гостям. Кожен знайшов у яйці смаженого бекаса, заправленого жовтою поперченою підливою.

Трохи згодом було подано величезний пиріг. Верхня скоринка його з тіста й меду правильно зображувала округлу форму колонади храму. З пирога, ледве він був надрізаний, вилетіла зграя горобців, рівна кількості гостей. У кожного горобця до шиї стрічкою був прив'язаний подарунок з іменем того, кому він призначався.

Оплески й сміх зустріли цей новий сюрприз, приготовлений вигадливим поваром Сулли. Гонитва за птахами, що намагалися вилетіти з цієї наглухо закритої зали, веселий гамір тривали ще довго. Його припинив