Ростислав Феодосійович Самбук - Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук

квадратиків, повернув Вірі. Та не дуже пручалася, і хлопцеві було приємно дивитись, як її тоненькі й наче прозорі пальці гладили шоколадні шматочки.

Почувся гуркіт мотора, і на подвір'я в'їхав міліцейський газик. Ярощук зістрибнув з переднього сидіння, а машина покотила в гараж. Капітан зупинився перед лавкою. Запитав Андрія:

— Який з себе Коршун?

— Затримали Грицька? — скочив той на ноги. — І Коршуна?

Ярощук похитав головою.

— Спізнилися. Мабуть, ви налякали їх, і вони втекли. То який із себе Коршун?

— А такий… Ну, як ви — кремезний…

— Як я, кажеш, — задумливо мовив капітан. — Що ж, це підходить.

— Що підходить?

— А-а… — махнув рукою Ярощук, — здогадки…

Капітан відкликав Бутурлака, розповів про результати обшуку.

— Здається мені, — мовив на закінчення, — проґавили ми сьогодні самого Коршуна. І з'явився він тут недаремно. Подумайте, лейтенанте, може, й справді не варто їхати в Острожани?

— Якщо вже ви починаєте мене розраджувати, обов'язково поїду, — одповів Бутурлак. — До речі, ви не подумали, що скажуть про мене вони? — кивнув на хлопців.

— Щасливої дороги, — простягнув йому руку Ярощук.

Андрій прокинувся, коли ще не почало розвиднятися.

Бутурлак спав, солодко посопуючи. Хлопець запалив у сінях свічку, написав лейтенантові кілька слів на обгортковому папері. Дістав з погреба глечик молока, поставив на столі поруч з запискою і, не рипнувши дверима, вискочив надвір. Підхопив плетеного з лози кошика й побіг стежкою поміж городами до лісу.

Учора ввечері Бутурлак запитав, чи є в навколишніх лісах гриби — давно не ласував ними, хлопець вирішив зранку набрати хоч півкошика. Знав грибні місця неподалік від села, де траплялися рижики й білі — півкошика чи кошик набрав би завжди.

Небо на сході посвітлішало, але в лісі ще була сутінь, і Андрій інтуїтивно знаходив потрібну стежку. Роса одразу намочила холоші стареньких штанів. Андрій ішов швидко, скоро розігрівся, навіть захотілося пити.

Напився з лісового джерела. Розгріб ще торішнє напівгниле листя, вода одразу набігла в копанку, нахилився й сьорбав просто з неї, відчуваючи приємний запах моху і якогось гіркуватого кореня. Подумав, що смачнішої води не пив за все життя й навряд чи питиме, відсьорбнув ще раз і лише тоді відірвався.

Почало сіріти і в лісі.

Андрій повагався трохи — куди йти: ліворуч, де починався густий ялиновий ліс, могли бути рижики, просто, в дубах, — боровики. Вирішив: краще принести боровиків, все ж вважаються королівськими грибами, хоч сам Андрій віддавав перевагу рижикам. Вважав, що нема смачнішого гриба, ніж підсмажений ялинковий рижик — твердий, хрумкотливий і пахне лісом.

Пішов до дубів непоспішливо, мав час, поки сонце не підніметься над лісом, не проб'ється ранішніми променями в дубову гущавину: гриб. уміє ховатися в сухому листі, і в сутінках його не побачиш.

Час від часу Андрій прикладав до вуха годинника і, почувши тихе цокання, усміхався, певно, трохи дурнувато, але ж кажуть, що кожна надто щаслива усмішка виглядає дурнуватою.

Думав про Бутурлака. Лейтенант житиме в Острожанах місяць. Аж тридцять днів. І ці дні видавалися суціль безхмарними й сонячними.

Увечері вони з лейтенантом обговорили всі господарські питання, і Бутурлак розвіяв Андрієві сумніви. Хлопця тривожило, чи зможе прохарчувати лейтенанта; власне, картопля була й молоко також: сусідка мала корову, Андрій забезпечував її сіном, а вона віддячувала молоком. Риба ловилася, вже й молода морква та інша городина поспівала, та як бути з хлібом?

Андрій сам обходився, фактично, без хліба, лише іноді одержував буханець, коли привозили вчителям — Петро Андрійович оформив його шкільним завгоспом, і хлопець не нехтував своїми обов'язками. Та він — одна справа, а лейтенантові після шпиталю потрібне посилене харчування!

Бутурлак витягнув із звичайного солдатського мішка три великих хлібини, кілька банок консервів і добрячий шмат сала.

Це — сухий пайок на два тижні, пояснив, а через півмісяця він з'їздить до міста й привезе ще.

Тепер харчова проблема не турбувала більше Андрія, і він із спокійною совістю подався по гриби. До грибів можна буде наварити казан картоплі з салом чи підсмажити ляща…

А вдень Сергійко з товаришами притягне кошик чорниць.

Чудово жити у такій райській місцині, як Острожани!

Починався дубовий ліс, тут вже мусили бути боровики, і Андрій присів під могутнім деревом, чекаючи, поки посвітлішає. Чомусь одразу подумав про Вірку — як учора, коли поверталися до Острожан, вона розповідала про ленінградську блокаду.

Вірчина мати була острожанська. Давно, ще в громадянську війну, коли червоні полки громили Пілсудського і якась кавалерійська частина заблукала до Острожан, на неї кинув оком червоний командир, і Вірчина мати зникла з села — лише зрідка приходили в Острожани листи, які свідчили, що вона жива й почувається непогано. Чоловік її служив у Червоній Армії, жили вони в Ленінграді — великому й казковому місті: колись бабка Мотря показувала кілька кольорових знімків, одержаних від дочки. Андрій сам бачив їх і не міг повірити, що все це можна створити людськими руками. Бачив він і перше фото Мотриної онуки: вона не сподобалась йому — сукенка з якимись витребеньками, дивиться пихато, а на голові величезний бант. Не дівчина, а паненка якась…

Коли почалася війна, Вірка з матір'ю залишились у Ленінграді, батько бив гітлерівців на різних фронтах і дослужився до полковника.

Мати померла від голоду, а Віру вивезли з блокованого міста. Жила в дитбудинку, та батько, одержавши двотижневу відпустку, забрав її і привіз в Острожани до тещі — тепер бабі Мотрі щомісяця привозили з пошти гроші — по якомусь атестату, як гордовито пояснювала. Ще б пак — ніхто й ніколи в Острожанах не одержував так гроші — щомісячно й з рук самого поштаря.

Спочатку на Віру бігало дивитися все село: як-не-як, а полковницька дочка, та згодом призвичаїлись, і чепуркувата дівчина з її шкіряними сандаліями вже не викликала загальної уваги.

Перший сонячний промінь пробився крізь дубову