Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло

і забивали другу, потім третю. Дійшли до того Місця, де тиждень тому Кость кинувся на дріт. Володя схвильовано розповів про це Еріху.

— Скільки ж то довелося вам, юнакам, вистраждати в цих катівнях! — журно похитав головою Еріх. — Отож якраз після того випадку лагерфюрер наказав виготовити оці таблички й Позначити ними смугу смерті — ніби для порядку, щоб в’язні знали, куди потикатися заборонено, а насправді щоб есесівці знали, коли відкривати вогонь. Для них порядок — перш за все.

Володя розповів Еріху про Боксера, як той знущається з в’язнів, про інших есесівців.

— Що говорити, Вальдемаре, бандитів тут тьма-тьмуща. Але віділлються їм ваші криваві сльози... Злочинців ми просто повинні запам’ятовувати. Це наш святий обов’язок.

— І добрих людей — також,— додав Володя.

— І добрих, безумовно.

— А чи не знали ви Ганса Максфельда і Франца Нордена? — раптом одважився спитати Володя.

— Дай подумаю...— замислився Еріх. — На жаль, не чув про них нічого.

— А чехів у цьому таборі не зустрічали?

— Чому ж, зустрічав. Вони навіть мої сусіди.

У Володі аж серце закалатало від такої звістки. Може, це якраз ті, хто їм потрібен?

— Еріх, розкажіть, будь ласка, про чехів, що це за люди,— попросив.

— Їх мало — всього двадцять вісім чоловік. Бачу їх дуже рідко, але знаю, що вони дружні — як одна сім’я. Всі вони політичні, з червоними вінкелями. З них добрі теслі. То працювали в есесмістечку, а тепер будують тринадцятий блок. їх як спеціалістів часто використовує есесівське начальство, тому й поселилися вони в центральному блоці, де живуть проміненти. Проте табірна аристократія не захотіла, щоб якісь теслі, та ще й не німці, проживали разом з ними в одному приміщенні, то чехи відгородили собі невеличку частину центрального блоку. Зробили щось на зразок кімнати з окремим ходом, прорізали двері в глухій причілковій стіні, якими користуються тільки чехи та я. З дозволу лагерфюрера чехи зробили й для мене окрему кімнатку. Вона править мені і за художню майстерню, і за житло.

— О, то лагерфюрер про вас піклується!

— Аякже, я ж розмальовував віллу лагерфюрерові. А інколи доводиться навіть писати портрети деяких есесівців з натури. А де це все робити, де зберігати мольберт, підрамники, фарби, клей, лаки, пензлі?

— А які у вас стосунки з сусідами?

— Ці чехи — гарні люди. Біля них і я почуваюся не самотнім. Правда, бачимось ми рідко — вони від апелю до апелю працюють. Уміють працювати. І дисципліна у них — просто дивовижна. Свого капо слухаються, бо він ніколи ні на кого й не крикне. Культурні люди. Особливо капо Карел...

Почувши це ім’я, Володя мало не скрикнув з радості: адже Карела, саме Карела вони з Жорою так довго шукають!

— А ви не знаєте, Еріх, працюють сьогодні чехи чи відпочивають?

— Нібито відпочивають. А навіщо вони тобі?

— Розумієте, — коли мене з моїм другом Георгом відправляли з Освенціма сюди, один чех попросив нас знайти в цьому таборі його земляків...

— Ну, це житейське діло. Я проведу тебе до них.

— Дуже вдячний буду вам, Еріх...

Табличок їм вистачило метрів на двісті, тому Еріх поспішив у свою майстерню. А Володі нетерпеливилось порадувати Жору. Біля другого блоку він попросив Еріха почекати хвилину, а сам кинувся в барак.

Жора лежав на нарах зажурений і Володю зустрів похмурим поглядом.

— Чого радієш? — запитав байдуже.

— Ти не повіриш, Жоро... Чехи знайшлися!

— Не жартуй так жорстоко, малюк.

— Які жарти? Вставай скоріш!

— Невже?! — ледь видихнув Жора і миттю схопився з нар. — Де вони?

— Ходімо покажу, але спершу познайомлю з одним гарним чоловіком...

Еріх і Жора потиснули один одному руки.

— Ну що ж, ходімте, познайомлю вас з чехами.

— Дуже вдячні вам, Еріх,— розчулено мовив Жора. — З вами, мабуть, піду лише я, а Володя тут початує на всяк випадок...

— Гаразд. Я не прощаюся, Вальдемаре...

Володя місця собі не знаходив від збудження. Але радість од звістки про чехів ні-ні та й потьмарювалася стурбованими думками: «А може, це й не ті чехи, не той Карел?» Володя нетерпляче чекав Жору, а його все не було. «Невже знову якесь нещастя?» — гарячково думав юнак, тривожно снуючи уздовж барака.

12

Жора повернувся лише через годину — радісний, збуджений.

— Тепер можна жити, малюк! — обійняв товариша. — Я говорив з чехами, з Карелом. Які чудові люди! Та що казати — побачиш сам. Не відпускали мене, поки не пообідав з ними. А зараз тебе нагодують. Ходімо, вони нас чекають. А. втім, зажди. Треба домовитися з кимось із придурків, відкупитися аж до вечірнього апелю. Ось пачка сигарет — найдорожча валюта. Нею можна підкупити будь-якого штубового. Це Карел мені дав...

Ледве встиг Жора це сказати, як з «панської» штуби викотився штубовий на прізвисько Маткабоска. Він був п’яненький, збуджений грою в карти, від якої відірвався лише по нужді.

— На ловця і звір...— шепнув Жора і, знявши шапку, поспішив назустріч штубовому.

— Високошановному пану штубовому доземний уклін і найліпші побажання,— артистично підлабузнився Жора.

— Що тобі треба? — вибалушився Маткабоска.