Барбара Космовська - Позолочена рибка

— Нічого страшного. Прийди, коли зможеш.

Сара ледве наздогнала Аліцію вже за пам’ятником Реймонта.

— Ну ти й мчиш, — відсапувалася вона, намагаючись не відставати від подруги. — Заскочимо на піцу? Щось не хочеться додому повертатися, а крім того… — торохтіла вона, нервово поправляючи зачіску.

Причина її хвилювання стояла біля школи, зі знущальною посмішечкою, запхнувши руки в кишені.

— Привіт, дэвочки, — кинув Борис і відклеївся від металевої огорожі.

— Привіт.

Сарин голос ледь затремтів, але вона швидко заспокоїлася.

— Що, знову на вечірку хочеш нас витягнути? — пирхнула зневажливо. — Я чула, ти вже щось там знову придумав.

— Розслабся.

Борисове обличчя набуло такого виразу, наче його скували перші заморозки.

— Що було — загуло, сорі, коли що не так. У мене тут два квитки до кіно. Може, підеш зі мною? — підморгнув він до Сари.

— Я вже з тобою раз пішла. Досить, — нагадала Сара, втупивши в Бориса свої котячі очі.

— Ну, якщо ти волієш товариство святої Аліції, твої проблеми, — розлючено буркнув він. Закинув рюкзак на плече і, насвистуючи відому пісню, почимчикував на інший бік вулиці.

— Я це заради тебе зробила! — Сара ледь не луснула від гордощів.

— Що таке? — Аліція аж зупинилася, почувши слова подруги.

— Як це що? Порвала з ним!

— А до чого тут я?

Дівчата стояли поруч, хоча кожна зараз подумки перебувала в зовсім іншому місці. Сара могла би помінятися із Реймонтом на постаменті, так її переповнювала гордість за свій учинок. Аліція залишилася десь далеко позаду і їй здавалося, що це вона ніяк не може наздогнати подругу. Принаймні в цій розмові.

— Я запитала, чому ти вважаєш, ніби те, що стосується Бориса, ти робиш заради мене, — повторила вона із впертістю дитини.

— Але ж ти його не переварюєш, — Сара здивовано стенула плечима.

— А тобі він подобається? — у голосі Аліції забриніли сердиті нотки.

— Мені? — Сара замовкла. — Ну-у-у, я сама не знаю… Власне, не такий він уже й безнадійний… Може, тоді Борис і перебрав… Розумієш, про що я?

— Досі я тебе розуміла, — Аліція наддала ходу. — А може, мені це здавалося… У будь-якому разі, — рішуче мовила юна, — запам’ятай собі одне: не варто нічим жертвувати заради мене.

— Так відразу й жертвувати! — буркнула Сара. Вона була розлючена, хоча й силкувалася це приховати. — Я намагаюся тобі пояснити, що коли б мені довелося вибирати між нашою дружбою і ним, я обрала би дружбу.

— А я намагаюся пояснити, що тобі треба вибирати між ним і собою! — Аліція ковзнула поглядом по розгніваному Сариному обличчі. — І наша дружба тут ні до чого!

— Отакої! — кинула Сара. — 3 тобою про Бориса навіть поговорити не можна!

— Я не хочу про нього говорити, бо вважаю, що немає про кого, — Аліція перелякалася власної рішучості, але повільно й чітко проказала ці слова, дивлячись подрузі просто в очі.

— А я, уяви собі, іншої думки! — Сарине обличчя раптово зблідло, вуста затремтіли. — Ти крім Роберта нікого не помічаєш! Навіть мене! Хіба дівчинку з порядної родини може цікавити якась там продавчиня з овочевої ятки! Мабуть, ти віддавна думаєш, що я лише помідори можу важити! А може, мене вже взагалі немає? Я лише тінь вельможної пані та її чемного хлопчика! Розступіться всі, дорогу ясновельможній пані!

Аліція перелякано вслухалася в нові й нові звинувачення. Випадкові перехожі позирали на неї із цікавістю, і це було нестерпно. Та перш ніж юна втрутилася в гнівний монолог подруги, перш ніж наважилася, Сари вже поруч не було. Її наче підхопив сильний порив вітру, який шелестів розкиданими в парку газетами. Чи низька дощова хмара.

Так чи сяк, Аліція залишилася сама. Біля її ніг дріботіло кілька голубів. Птахи задирали голівки догори, а Аліція ледь не плакала.

А що я могла сказати? Що на мою думку, дружба повинна бути міцною як горіх? Який нізащо не розгризуть ті, хто лише чигають, аби її зруйнувати?.. Що я можу сказати Сарі, яка перестала мені довіряти. Не хоче нічого чути й бачити. Та хіба я маю право вимагати, аби вона дивилася на світ моїми очима? А може, це саме вона, Сара, може змінити Бориса, зробити так, щоб він став кращим?.. Якщо це правда, то хіба я повинна її оцінювати й стверджувати, що вона зробила помилку?.. Усе це дуже непросто, і після свого відкриття я анітрохи не почуваюся мудрішою. Цікаво, хто вкрав у мене ті хвилини, коли все довкола здавалося мені прекрасним і гармонійним. Добре складеним, як одяг в ексклюзивному бутику…

Золоту рибку, тобто звичайного помаранчевого вуалехвоста, Аліція купила в зоомагазинчику біля скверу. Побачила її того ж таки дня, коли Фридерик необачно полив їхню спільну пальму кока-колою. Зараз Аліція стояла біля великих акваріумів, роздивляючись кольорових рибок.

Він повинен когось доглядати, — думала дівчина, спостерігаючи за веселим вуалехвостом, який витанцьовував серед водоростей. — Але як поставити в палаті акваріум?

— Якщо ви любите компанію, рекомендую цю маленьку пустунку. Вона вам дуже підходить, — озвався старенький власник крамниці.

— Це не мені. Для брата в лікарні, — швидко пояснила Аліція. — Але я ж не можу принести туди акваріум, — зітхнула вона.

— І не треба. Досить великої банки й води. Цей вид рибок любить, аби ними милувалися