Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

в ній пішло у мясо й агресію. Мама скаржилася сусідкам, що корова збугайкуватіла, треба продавати, проте з продажем не надто квапилася, бо молоко в Сивулі було дуже жирне, наполовину вершки. Гнати на пасовище таке страшидло я панічно боялася, але мама строго попередила, щоб я не пхалася Сивулі під ноги й не лізла на роги, трималася позаду худобини, дала мені в одну руку батіжок і копач, а в другу — налигач від Сивулі, й корова, як трактор, потягла мене знайомою їй дорогою.

У нашому Селі худобу не пасли чередою, а кожен господар піклувався про свою корову сам. Пастушками переважно ставали діти й старі діди та баби, а в суботу й неділю — дорослі дівки й парубки. Пасовище прилягало до аеродрому. На самому аеродромі випасати худобу заборонялося, але там і трава була краща, й злітна смуга притягала корів магнітом. Влітку то ще сяк-так, а восени, напасшись, аж права піддуховина округлювалася, корови влягалися на теплий бетон злітної смуги й годинами вдоволено ремигали. Аеродромна обслуга гнала корів і нас, малих пастушків, геть, але ми верталися з іншого боку, й знову, якщо не було польотів, корови лежали на злітній смузі, а діти шукали печериць у випаленій сонцем траві під самим бетонним покриттям.

Перший день моєї пастушої кар’єри був просто страхітливий. Сивуля билася з усіма коровами, що потрапляли їй на очі. На моє відчайдушне шарпання шнурком ця здоровенна кількасоткілограмова туша не реагувала взагалі.

— Вона тебе в ср…ці має! — кричала баба Каролька, відганяючи Сивулю від своєї Маленької. — Скажи мамі, най їй на роги вчепить ланцюг, а на шию — орчик!

Але ні про ланцюг, ні про орчик не могло бути й мови: мама боялася, що від них корова схудне — й, коли доведеться здавати Сивулю на м’ясо, будуть великі збитки.

— Най та стара с…ка собі на шию орчик начепить, а своєму синові — ланц на роги! Вони в нього на півтора метра, як у колгоспного бугая, — жінка постаралася! — гаркнула вона сердито, почувши про Карольчину пораду. — А Сивулю буде голова боліти, як ти за ланц почнеш шарпати! Та й на шкіру наша корова тонка — оводів чує здалеку. Як почне ґедзатися, припнеш її на копач, щоб додому не тікала, але будеш перебивати шкворінь із місця на місце, на одному крузі най корова не товчеться!

Сивуля мене дійсно мала… ну, десь дуже далеко! Заодно й шнурок на рогах. І довгий копач також. Вона виривала шкворінь із землі, аж грудки летіли з того місця, де я його забила каменем по саму голівку. А ще Сивуля виношувала страшний план — у слушний момент ухопити мене на роги. Вона вже давно, з першої моєї пастушої днини, позирала на мене косо, а коли зчепилася рогами з Фірманчиним бугаєм, а я взялася відтягати її в той час, коли Фірманка робила те саме зі своїм Мицьком, корова різко розвернулася, нагнула голову до землі, закотила очі під лоба й кинулася на мене.

— Тікай, дитино, бо вб’є! — жахнулася вуйна Фірманка.

Відступаючи назадґудзь, я за щось перечепилася, з розмаху гепнулася на землю й простягнулася навзнак. Страшна, озвіріла худобина не знала й знати не хотіла, що лежачого не б’ють! Вона розмахнулася своїми рожиськами, щоб настромити мене бодай на один, але в останню мить я щосили встромила гострий копач Сивулі в ніздрю. Корова дико заревла й відскочила, відкинувши шкворінь на кілька метрів. З її носа потекла яскраво-червона кров. Фірманка, біла, як полотно, перехрестилася:

— Твоя мама жалю до тебе не має! Посилати малу дитину пасти таке убоїще!

Надалі Сивуля, хоч і звірилася на мене, й тоді її страшні очі наливалися кров’ю, — та бити мене вже боялася. Правда, і я не пхалася на рожен, старалася триматися позаду й поменше її дратувати. А за розшабатований Сивулин ніс вдома мені добряче дісталося ще коло брами шнуром від корови.

— Із чиєю вона билася? — допитувала мене мама. — Кажи давай — я вже йду на скаргу до старих отого бахура, що так файно пасе своє бидло!

— Сивуля билася зі мною, — плачучи, лепетала я.

Але мама сміялася й глузувала:

— Якби наша корова з тобою билася, від тебе лишилося б тільки мокре місце!

З худобою на пасовищі бідувала не тільки я, а й більшість маленьких пастушків. То чийсь бугай у поєдинку з іншим ріг зламав, то якась телиця втекла в колгоспні буряки й буряком подавилася, коли її звідти виганяли, то тільна корова напаслася конюшини з росою і здулася, то молоденька первістка спасла павука і просто на пасовищі врізала дуба. Страшно дивитися, як нагло, у невимовних муках, гине худобина, яка ще вранці вибрикувала й отримувала пастуше «бодай ти здохла!», але зовсім не для того, щоб це направду зробити, а з розпачу, що дитина з норовистою коровою не могла дати ради. Коли ставалося лихо, тоді з переляку ридма ридали всі пастушки, й уже тиждень-два пасли своїх підопічних, не відходячи від них ні на крок й на хвилину. Але згодом чуже горе забувалося, хлопці починали ганяти м’яча, дівчатка гратися в камінці, а всі разом — у карти, в доміно й навіть у шашки, якщо Місько із сусіднього села приносив їх на пасовисько.

Місько — дуже скромний хлопчик, завжди із книжкою в руці та ще й з окулярами на носі. Типовий «ботанік», як сказали б тепер. Тоді ми його цим прізвиськом не дражнили, бо таке слово в дитячому обігу не побутувало. Вуйна Маланка, Міськова мама, любила свого синочка так, як ніхто дітей не любив. Коли малий у першому класі захворів на кір, вона настільки переживала, що дитина може померти, що вицілувала йому все тіло до синців. Любив Міська й дідусь, який пас дуже смирну корівчину Лису, а Міська брав із собою, щоб не залишати малого вдома самого. Це й було справжньою причиною. А вигаданою — Місько нібито теж пастух, бо пасе теля. Воно зовсім маленьке, навіть скубсти траву ще не може, таких телят ніхто на пасовище не виганяє. Я кажу Міськові, що це не він теля пасе, а теля — його. У відповідь