Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

class="book">У машині він знову курив, нарікав на уряд, що дозволяє «дорогим гостям», як у часи Семижопенків, ось так безкарно перекривати проїзд у центр, а потім знову про жінок, весну і швидке потепління. Перед самим поворотом до гаража, коли я вже натиснув дистанційку для відкривання воріт, Мамонт якогось біса попросив пригальмувати, щось белькочучи про пішу прогулянку. Він вийшов, а я знову рушив, заїхав у гараж. А коли вийшов на подвір'я уже через гараж, то побачив Петруню зверху на Гляціалі. І коли він так швидко встиг? Вочевидь, коли я заїздив у гараж, він зайшов через головний вхід і подерся на маківку нашого льодяного друзяки.

Мамонт стояв зверху, і аж тепер я помітив вирубані у кризі нерівні східці, через Гляціалове вухо й вище.

— Сфоткай мене, брате! — загорланив він, пританцьовуючи. — Тай–ри–та! Та–й! Та–ри–та–тай! — Це було щось циганське.

Я ще встиг клацнути його на мобілку, але наступної миті він змахнув руками, наче птах, і зник… А через мить дикий крик Мамонта вже чула вся Сошенка.

— Підслизнувся, — вже трохи згодом пояснював він.

— Послизнувся?

— Ну так, так!.. — А далі пішло вже просто йобкання.

— Так можна й убитися, — сказав я йому ще тоді. — Тепер я знаю, від чого вимерли всі мамонти, — пробував я перевести на жарт.

Але Петруні було не до жартів. Правда, як згодом виявилося, обійшлося порівняно легко — лише синцями, переламаним виявився тільки мізинець на правій руці. Це ж треба ще вміти так упасти аж із такої висоти, щоб переламати мізинця.

— Це хлопчик мені так відомстив, — кивав Петруня на Гляціала, що одним відростком–щупальцем знову підступав до теплиці й контурами тепер більше нагадував крижаного восьминога.

Для мене це означало лише одне — тепер біля Гляціала мені доведеться лупати і за себе, і за Петруню. Добре, що влітку Гляціал начеб перестає рости. Минулого року Петруня за два літніх місяці здовбав його майже повністю, звичайно, лише надземну частину.

Північний вітер

Ніколи з таким азартом не тягне кохатися, принаймні Лідка це називає саме так, як тоді, коли раптом починається північний вітер і погода враз змінюється із майже весняної на безнадійно зимову. Дивно, але мені це додає адреналіну і ще чогось, що Лідка називає шаленством плоті, вона любить усе називати. Втім, найбільше мені додає сама Лідка. І я називаю це простіше — сексом льодовикового періоду.

Коли після відлиги несподівано повіє вітер з півночі (у січні часом навіть зниження до мінус восьми–десяти вважається відлигою), то можна сміливо запасатися кремовим рулетом, гранатами й чекати у гості Лідку з її біднягою Оскаром. Оскар — це такса, а відеречко із «стовідсотковим морозивом» «Рудь» вона зазвичай також приносить із собою. Це все її нестримні фантазії про те, що у льодовиковий період треба й у ліжку морозива.

Це її ноу–хау класти мені ложечку морозива на живіт, на самий пупець чи на яйка, а потім усе це вилизувати. Принаймні до неї зі мною цього ніхто не робив. Мені це не так щоб і дуже, але їй подобається. А ще — робити фреш із гранатів на моєму старенькому апараті — то також її улюблене заняття у перервах між вправами з морозивом, де вона із мене вичавлює все, що може. Якби ще й не кричала при цьому, бо перед Мамонтом незручно, звичайно, він потім вдає, що нічого не чув, хоча, я впевнений, ще й підслуховує.

Вона стає просто скаженою. Коли втомлюється мій прутень, вона бере мої пальці і сама складає їх у кулак… «Давай! Давай, крути!» — наказує вона. Я щоразу роблю це з острахом.

— Холодно! Холодно! — волає вона.

— Тш–ш–ш! Тихіше… Не обов'язково кричати, — шикаю я на неї, але вона кричить ще голосніше, просто:

— А–а–а–а–а! А–а–а–а!

— Не обов'язково кричати, чуєш! — сам я переходжу на крик.

Я щоразу боюся, що у Петруні здадуть нерви, він не стримається й ввалиться сюди.

— Холодно! — звивається Лідка і кричить ще голосніше.

Оскар смикається, б'ється тулубом об батарею.

— А ти казав, вони у тебе великі, — сичить вона.

Її обличчя наливається червоним, вона хрипить, крекче і просить: «Ще, ще!.. Давай! Вали мене!..». І я міняю кулак, лівим усе–таки краще. У мене вже німіє рука, ліва швидше, але вона просить не зупинятися. І прив'язаний до батареї Оскар при тому також починає скавуліти, дріботіти на місці, кидатися на батарею, наче у конвульсіях, і я шикаю на нього, і Лідка також шикає. Це я у неї перейняв оте шикання. Проте, якщо не надто часто, то з Лідкою навіть дуже в кайф, а часто таке важко витримати. Я б просто здурів, якби жив з нею.

Коли я їй про це кажу, вона дметься або вдає, що гнівається. Я не телефоную, і вона також. Та рано чи пізно я все одно набираю її «ді–джус», особливо, коли міняється вітер. Хоча про переміну вітру я дізнаюся вже потім і щоразу щиро дивуюся: дивна залежність. Бо ж колись сексуальну активність мені навіював Чорнобиль, коли там були якісь проблеми, у мене обов'язково пік активності. Але то ще задовго до Льодовика, а тепер я просто лежу собі і думаю, яка фігня мене ще чекає залежно від того вітру.

Хоча деколи Лідка з'являється і незалежно від вітру, бо й сама нестримна й непередбачувана, як вітер. Тільки не той, що з півночі, а навпаки — гарячий і вологий, як її дихання чи поцілунки, і м'який, як її груди — маленькі, ледь обвислі, м'які і неймовірно приємні на дотик і смак. Інколи мені здається, що у неї вселився гарячий вітер степів, десь з берегів Південного Бугу, тих, звичайно, ще дольодовикових.

А часом