Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

у мене ще є!.. — Вона підводиться так само з цигаркою напоготові і чарку також забирає, закидає назад свою русяву косу і, виляючи тугенькою дупцею, не залишає мені жодних шансів залишитися.

— А ти знаєш, ті твої хлопчаки знову робили на Міху замах, — шепоче вона мені трохи нижче підборіддя, коли ми виповзаємо із Мамонтової «майстерні», долаємо східці вгору й опиняємося на заскленій терасі, і я відчуваю її гарячий подих у себе на шиї. Я поглядаю то на неї, то у вікно, але не бачу навіть теплиці, надворі знову все накрив густий холодний туман–мряка.

Валюша спирається ліктем на перила сходів, що ведуть нагору, до моєї кімнати, але я її туди не запрошую. Мені важко втриматися перед її чарами, але ж я пам'ятаю, що це за сучка і на чию «контору» працює. Вочевидь, просто старію, раніше на такі дрібниці не зважав би.

— Справді, ти маєш на увазі тих хлопчаків?

— Даремно ти так ними легковажиш, — дихання Валюші стає все ближчим.

— Я не легковажу… Але те, що вони кидають у нього тухлими яйцями — ще не привід відстрілюватися.

— На цей раз шматками якогось гидкого оселедця, у мене також попало, плащ відвезла в хімчистку. — При цих словах дихання Валюші раптово вирівнялося, а обличчя скорчилося у гидливій гримасі, то ж бо й воно — артистка!

— На сільодку, кажеш, не поскупилися…

— Я тільки чекаю, коли вони почнуть стріляти. У Донецьку по наших уже стріляють.

— У Донецьку й не переставали. Не треба відгороджуватися, наліпили там парканів, а народ не любить!.. Чи ви боїтеся, що остаточно українізуєтеся? Ти ж он українізувалася, і нічого, стала ще симпатичнішою.

Валюша надулася і замовкла, повернулася до свого звичного стану відстороненого споглядання. Дістала ще одну цигарку. Її погляд крізь шибку тераси був спрямований кудись до вершечків сосен, схованих у тумані.

— Сумуєш за Москвою?

— Ні, я її ніколи не любила. Я виросла у Сизрані, от за Сизранню я сумую. А ще за осінню. Знаєш, якою красивою була в Росії осінь? Нічого не може бути кращим, ніж осінь в Росії…

— У Московії, — поправив я її.

— Ну, нехай у Московії, — байдуже погодилася вона.

— Це зараз ти так думаєш. А грязюка, а бездоріжжя й осіння нудьга? А ще ті росіяни! — намагався я перевести на іронічну тональність.

— Осінь — це не нудьга, це — печаль. Але дуже світла, — зітхнула Валюша. — Але тепер там усе вкрила крига — і наше місто, і лівий берег, і Волгу…

— Ностальгія, — сказав я.

— Не так, щоб дуже, — відповіла вона.

Хоча, я бачив, що вона не проти і далі розвивати цю тему.

— Ну добре, я ще раз потолкую із хлопцями, — пообіцяв я. — Не думаю, що за ними ще хтось стоїть… Юнацький максималізм. Дідуся Пашковського, либонь, начиталися.

— А даремно.

— Ходімо, ще вип'ємо! — Я ніжно беру її за лікоть і підпихаю до східців униз.

— Вип'ємо? Ну, так… Я вип'ю, а ти?

— А я соку, гранатового. Ти ж знаєш, я не хочу померти алкоголіком.

— У тебе що, з цим і справді проблеми?

— Ну, не настільки як могло бути, але…

Ми ще трохи вливаємо в себе хто чого, дівки доїдають торт, і Петруся розкладає на столі лото… А потім усе як завжди. Після лото дівки злиняли, а ми поїхали у центр. Точніше, я повіз Петруню крізь туман у центр, тим же маршрутом, що й вожу Міху: до метро «Мінська», а тоді довбаним Оболонським через затори до Подолу.

Роздобрілий Петруня курив у машині, чого я не дозволяю навіть шефові, і патякав про жінок, весну, швидке потепління і мільярди Семижопенка.

— А ти не сумуєш за дольодовиковою осінню, наприклад? — раптом вирвалося у мене.

— За осінню? — перепитав він. — Можливо…

— Може, це у вас, росіян, улюблена пора.

— Хто його зна? Як у кого, — відповів він. Петруня не любив, коли я згадував про його національність. — Слухай, а сьогодні ж до Києва прибуває московітський президент! — раптом траснув себе долонею по лобі наш веселий садівник і навіть назвав прізвище, якесь через дефіс, на кшталт Соловйова–Сєдого…

Петруня назвав його «президентом», хоч у московітів тепер, як і у нас, президента нема, а цей Соловйов–Сєдой, чи як там його, вочевидь, був одним із співголів їхньої Технічної комісії. Далі Подолу нас і справді не пустили, все було перекрито. Це також входить в умови угоди з «дорогими гостями» на час їхнього перебування у нас упродовж Льодовика. Незалежно від того, скільки це ще триватиме: десять років, чи сто, а чи більше, вони мають право на якийсь час перекривати наші вулиці. Вони все ще бояться кавказьких терористів найбільше за всіх інших.

Ми вирішили не чекати, я припаркував нашого «Хаммера», що за такої погоди із брудно–жовтого став просто брудним, упритул до Могилянки, і ми подалися до метро. Петруня сказав, що тепер і я можу квакнути, оскільки машину ми поставили. Я відповів йому, що можу, але не буду, і наш Мамонт, який уже ледь тримався на ногах, буркав, що я погана людина і що він передумав їхати в Гідропарк, йому хочеться послухати джаз. Мабуть, у цей момент у його душі і справді лунав джаз, а може, ще й рок–н–рол на додачу.

Вийшли з метро на майдані Незалежності, мовчки подолали «трубу» й виринули на поверхню з боку консерваторії. Трохи подихали, потім знову, як два кретини, спустилися в метро і вернулися на Поділ, до авто. І я повіз Петруню назад до наших сосен і Гляціала.