Жорж Сіменон - Замах на бродягу

— Я лише силкуюся розібратися… Уявімо тепер, що хтось був у цей час на березі і бачив, як ви штовхнули Віллемса в воду… Адже він міг посвідчити, що ви не одразу вскочили в шлюпку, а довгенько стояли на палубі, чекаючи, поки хазяїн захлинеться… І справді, чого ви мали перешкоджати його смерті?

— А Аннеке? Що ж, по-вашому, вона спокійно дивилася, як гине її батько?

— В такий пізній час вона могла вже спати… В усякому разі, чоловік, який вас бачив, бо ночував тоді під мостом Берсі, нічого не сказав поліції… Бродяги не люблять втручатися в чужі справи. Вони інакше дивляться на світ і в них свої уявлення про справедливість… Таким чином, невдовзі ви могли одружитися з Аннеке, і, оскільки на баржі одному впоратися важко, ви викликали брата… Нарешті ви були щасливі… Ваша мрія збулася — ви теж стали хазяїном, «босом», як ви кажете… У вас тепер була власна баржа, власний капітал… Відтоді ви ще не раз зупинялися в Парижі, але, я певен, ви більш ніколи не ошвартувалися біля мосту Берсі…

— Неправда, мосю… Я стояв там відтоді принаймні тричі.

— Авжеж! Після того, як переконалися, що бродяга там більш не ночує… Бродяги не люблять засиджуватися на одному місці. І от під мостом Марі ви впізнаєте свого старого знайомого… А він вас… І от я думаю…

Він удав, буцімто його осяйнула нова ідея.

— Що ви думаєте?

— Я думаю, чи не помітили ви його часом на набережній Рапе, коли Віллемса витягли з води… Авжеж! Ви не могли його не помітити… Він підійшов, але нічого не сказав… І от минулого понеділка, коли ви угледіли його на березі, вам здалося, що він міг пробовкатися про вашу справу… Не виключено, що він погрожував це зробити…

Комісар не йняв у це віри — це було так несхоже на Професора! Але в цю мить така версія була йому конче необхідна.

— І вам стало страшно… Що, як він і справді заговорить? І тоді ви подумали, що цього небажаного свідка можна легко позбутися… Майже у той самий спосіб, що й старого Віллемса…

— Виходить, це я кинув його у воду, чи як?

— Скажімо, штовхнули…

Йєф знову звівся на ноги, але зараз вигляд у нього спокійний, навіть рішучий.

— Ні, мосю, ви ніколи не присилуєте мене в цьому признатися. Все це брехня!

— Можливо, я в чомусь помилився. Скажіть…

— Я вже сказав.

— Що?

— Це записано чорним по білому у вашому протоколі.

— Ви сказали, що десь опівночі почули шум?

— Якщо сказав, значить, так воно й було.

— Ви також сказали, що двоє чоловіків — один із них у світлому плащі — вибігли в цей час з-під мосту в напрямку до червоної машини…

— Саме так, червоної…

— Отже, вони пробігли повз вашу баржу?

Ван Хутте навіть оком не повів. Мегре підвівся й відчинив двері.

— Заходьте, панове!

На порозі з'явилися страховий агент та його заїкуватий друг, що їх привіз Ляпуент, одірвавши від партії в белот. На Гійо був той самий плащ, що й у понеділок.

— Це вони приїздили в червоній машині?

— Не знаю… Одна річ бачити людей на темній набережній, інша — в кабінеті…

— Вони цілком відповідають тому, як ви їх змалювали.

Йєф невиразно мотнув головою.

— Вони справді були того вечора в порту Селестен. Месьє Гійо, скажіть, що ви там робили?

— Ми з'їхали по спуску до самого берега…

— А далеко цей спуск від мосту?

— Метрів за сто з гаком…

— Внизу ви зупинили машину?

— Еге ж, месьє.

— А далі?

— Далі ми вийшли з машини, підійшли до багажника й дістали собаку.

— Він був важкий?

— Ого! Важчий за мене — сімдесят два кіло! Місяців зо два тому я зважував його у м'ясника.

— Біля набережної стояла на причалі баржа?

— Так.

— Отже, ви взяли свій лантух і понесли його до мосту Марі?

Ардуен роззявив був рота, щоб заперечити, але тут, на щастя, його випередив страховий агент.

— Чого б це ми йшли до мосту Марі?

— Спитайте ось у цього добродія.

— Він бачив, як ми йшли до мосту?

— Ні, але він бачив, як ви поверталися звідти повз його баржу.

Друзі перезирнулися.

— Як же ми могли повертатися повз його баржу, якщо ми кинули лантух у воду, не доходячи до баржі?

— Ви чуєте, Йєф?

— Я вже чув ваші вигадки, тепер послухаю їхні вигадки… Прийде ще хтось — почуємо нові вигадки… Тільки не знаю, при чому тут я?

— Котра була година, месьє Гійо?

Тут Ардуен вирішив узяти реванш за тривалу мовчанку.

— Пі… пі…

— Пів на дванадцяту, — договорив Гійо. — За двадцять до дванадцятої ми вже сиділи в кафе на вулиці Тюрен.

— Зараз ви приїхали машиною? Червоний «Пежо»?

— Так, у мене машина червоного кольору, «Пежо чотириста три».

— І в номерному знаку є дві дев'ятки?

— Сім тисяч дев'ятсот сорок дев'ять, Л-Ф сімдесят п'ять. Якщо вам потрібні права…

— Пане ван Хутте, ви не бажаєте спуститися до двору й опізнати машину?

— Я бажаю, щоб мене одвезли до моєї родини.

— Як ви можете пояснити ці розбіжності в свідченнях?

— Пояснювати — ваша справа. Не моя.

— Ви знаєте, в чому ваша помилка?

— Моя помилка в тому, що я витяг із води цього голодранця.