Еберхард Паніц - Льодовиковий період

— Ви зараз ляжете кожен у своє ліжко й не рухатиметеся з місця, — сказав їм Максим, коли Рудольф роздав усім вечерю. — Не вистромляти ні голови, ні руки, ні ноги, лежати всім терпляче до завтрашнього ранку.

Ми з Андреасом працювали в кімнаті, де зі стелі безперервно текла вода. Ми вимокли до нитки, хоча й намагались бути обережними. Десятирічний хлопчик, який раптом зайшов до кімнати й хотів лягти в ліжко, байдуже глянув на нас і сказав:

— Тепер ви вже помрете. — Ми загнали його під балдахін і лишили наодинці з тими сумними думками, які він уже не вперше висловлював уголос. Як же нам було пояснити, що нам не загрожувало те, що загрожувало йому? Та й чи самі ми були певні цього?

— Нас в усякому разі добре підмочило, — сказав Андреас і зразу ж у коридорі позривав з себе одяг. Мене Ксенія затягла до кімнати, там я пролежав дві-три години, здається, повністю непритомний.

Я прокинувся від гамору. Максим хотів узяти з вази взуття, при цьому вона перекинулася й розбилась на друзки. Почались недоречні жарти. Більшість мешканців достатньо випили вина або коньяку; щоб цокнутися, причин вистачало: новонароджене хлоп’я, прощання з готелем, яке мало невдовзі відбутись, і ось тепер — взуття, в яке ми могли взутися знову. Коли я виглянув з кімнати, Ксенія витанцьовувала біля каміна. Вона мене побачила зразу, спинилася й, наспівуючи якусь іспанську пісеньку, задерикувато затупала червоними чобітками.

Я ще був невдягнений, тож привернув до себе загальну увагу. В кімнаті для мене лежали свіжовипрасувана сорочка, білизна, костюм, носова хусточка, краватка, шкарпетки-більше, ніж того було потрібно. Ксенія насухо мене витерла, поклала в постіль і загорнула вовняними ковдрами, невідомо звідки все це діставши. На моїх руках була червона помада від її уст. Я кохав Ксенію, вона кохала мене, завтра чи післязавтра нам доведеться розлучитися, про щось інше годі було думати.

Глянувши на себе в дзеркало, я помітив, що постарів на кілька років.

Ми щоразу думали, ніби злочинці не наважаться на злочин, — це було великою ілюзією. А вони ввесь час випробовували наші нерви; щоразу людство змушене було терпіти організовану ними різанину. Чому ми не бахнули їм у відповідь або не зупинили їх до того, як це ще можна було зробити?

Світ вже давно пішов би з димом, якби ми були такі, як вони. Ми чекали, поки з материнської утроби з’явиться на світ божий дитятко.

У руднику Гете, в печері, вибуху майже не було чути. Ми не почули б ні двох, ні трьох, ні навіть сотні таких вибухів, нічого не підозрюючи, вибралися б на поверхню й пішли гуляти, втішаючись зимовим пейзажем, розгубилися б не зразу, а тільки тоді, коли б побачили, що від минулого не лишилося й сліду…

Рівно тридцять сім градусів, наче на замовлення, було на термометрі, коли купали новонародженого Крістофера.

Мені знову пригадалася давня легенда, пов’язана з цим іменем. Ксенія вже не танцювала. Я прочинив двері, й вона це зразу помітила. Якихось наслідків від того, що побував під чорним снігом, я не відчував. Стрілу, якщо б вона влучила в ціль, можна було б відчути, кулі, осколки бомб і снарядів, будь-які поранення — теж. Але те, чим зроблено постріл по нас, було розсипано по всьому світі, непомітно в’їдалося в наш кишечник, проникало у кров і мозок.

Чого я лише не передумав, зважуючи всі найнезначніші шанси на те, щоб вижити!..

Наче нічого лихого не сталось, прислухався я до розмови, що точилася внизу. Хтось щигликом підбив сірники, коробка пролетіла над столом і впала на підлогу біля відра. Я виглянув — Ксенія підняла коробку й запалила сигарету. Вона вже хотіла була винести переповнену водою посудину, в яку капало й капало.

Приготувала для мене Ксенія приладдя для гоління, бо моя борода вже аж посивіла. Глянувши у дзеркало, я знову злякався власного зображення. Те, що відбулося в останні дні, так позначилося на моєму обличчі, що його не могло змити жодне мило.

Крізь прочинені двері до мене долинала гучна розмова. У загальному збудженому гармидері, який буває перед вирушанням у дорогу, озвався голос, якого досі майже не було чути. Про те, яким шляхом найбезпечніше рушити, були різні думки, якоїсь згоди з приводу цього не дійшли.

— А куди ж нам податися? — раптом запитав батько десятирічного хлопчика. Досі цей чоловік майже не виходив з кімнати. Наше становище він явно вважав безвихідним. — Ми не знаємо, чи, крім нас, лишився ще хтось живий, чи є ще десь бодай один будинок, де, як тут, принаймні збереглися хоч стіни.

До крові подряпавши собі обличчя поганим лезом, я сперся на одвірок і вже не міг зібратися на силі зійти вниз, аби висловити й свою думку. Мене не підбадьорило те, що інші в холі різко заперечили тому чоловікові й наполягали залишити готель. Питна вода й харчі вже кінчалися, відлига затягнулась. Довше, ніж до ранку, ми не могли втримати дітей під балдахінами. Але що нас чекало поза стінами цього будинку?

— Давайте подивимося на це крізь призму політики, — сказав Максим, який досі не втручався в розмову, Право вирішувати, якою дорогою найкраще піти звідси, він лишив за тими, хто добре знав місцевість. Іншого вибору, так чи так, не було — з готелю доводилося тікати. — Як то воно там, на білому світі?

Максим вважав, що не варто заводити мову про події останніх годин. За гру в хованки й за пристрасть до загадковості він вибачився.

Спокійно,