Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

його конторі, мені звеліли оглянути вашу майстерню. Я не мала б цього казати, але він сам привіз мене сюди автомобілем… Мені тут справді дуже сподобалося… Я зовсім не вмію прикидатися… Мені тут справді дуже сподобалося… Я зовсім не вмію прикидатися…

Усі спантеличено перезирнулися, й, ніби порятунок, сприйняли слова молочника, що почулися знизу, від входу:

— Півтора літра, як завжди! У вас є напоготові порожні пляшки, маестро?

— Звичайно, є! — відповів Цахаріас і, обнявши дівчину, попрощався з нею. Пляшки зацокотіли, кожен з тих, що лишилися, випив склянку молока.

— Це найкраще після таких оргій, — сказав художник, а тоді всі разом із Сарою поїхали до будинку старого Валентінера, де вже чекав аукціоніст, обмацуючи картини, маски й меблі: мільйонний спадок.

30

Опис майна молодий нотаріус Міхаель Тім провадив дуже хвацько. Він був знайомий не лише з Сарою, дуже добре знала його й Маргрет. Нумерувалося й оцінювалось усе: кожна скульптура й мініатюрка, кожна картинка й фарфорова тарілочка. Колекція, яку старий з любов'ю збирав усе життя, перетворилася на окремі коштовності, які треба було продати з молотка. Нотаріус умовляв Маргрет і Вундервальда негайно вирішити, що б вони хотіли взяти з цих коштовностей. Бо за кілька днів, мовляв, відбудеться аукціон, після якого все перетвориться на гроші.

— До того ж після відрахування різних податків і комісійних зборів лишається ледве половина вартості.

— Свинство, — вилаявся Вундервальд і сів у залі, не беручи участі в огляді будинку, до якого пан Тім намагався залучити його та обох жінок.

— Скажи чесно, якої ти думки про картину, про мою «Мону Лізу»? — запитав художник в Едвардса. — Чи вважав ти мене ще здатним на такі речі?

— А чому ж. Я лише не припускав, що у цій дівчині криється Мона Ліза.

— Її звати Ліза, все інше можна домалювати.

— Ти, зрештою, це й зробив, — усміхнувсь Едвардс. — Хай буде, що буде, лише маєш бути трохи обережнішим, коли відчиняєш двері. Не кожен приходить до тебе з добрими намірами.

— З моїх кишень нічого не візьмеш, вони порожні, — весело відповів художник і додав, що та білява дівчина виявилася дуже настирливою. — Нізащо не хотіла йти додому, хоча я був стомлений, як пес. Чи не були ми з нею в якійсь корчмі? — запитав він, наморщивши лоба, нічого не пам'ятаючи. — В усякому разі, коли я трохи задрімав, то вона лазила на горище й до підвалу, щоб оглянути мої праці, тобто, багатство. Ну, звичайно, я притяг її назад за волосся, роздяг догола й намалював.

Едвардс вирячився на нього:

— Вона сходила до підвалу? Тепер ти, мабуть, здогадався, для чого її підіслав до тебе Бланк?

— Дурниці!

Вундервальд нетерпляче відмахнувся й запалив люльку. Пускаючи перед себе кільця диму, він сказав, ніби добрий батько про свою важку дитину:

— Якби її до мене підіслав сам диявол, я все одно б її намалював: такою, як вона є насправді. Жінка, яка так лягає, продати не може.

Він устав й дмухнув довкола себе димом.

— Ти, добродію, мусиш врочисто пообіцяти: коли завариться каша — заховаєш цю картину в безпечне місце. Вона не для гієн. Ні для Гуггенгайма, ні для Рокфеллера, ні для всього цього наброду! Візьми її на Іск'ю. Але не забудь узяти з собою й Маргрет.

П'ять чи шість незнайомців, незважаючи на протести Тіма, вдерлися до будинку, аби не проґавити чогось із неповторної здобичі. Серед них був і китаєць із гострою борідкою, який видавсь Едвардсові знайомим.

— How are you, Sir?[21] — променіючи радістю, вигукнув він, побачивши Едвардса. — Ви ж друг містера Ашфільда із Сан-Франціско? В нас із вами часом не було якихось ділових контактів?

— Sorry[22], — спантеличився Едвардс. — Я ніколи не втручався в ділові справи Ашфільда.

— Але він мені вас рекомендував, — заявив чоловічок з гострою борідкою й кивнув на маски в коридорі, які випросила собі Сара.

— Чи не могли б ви сказати їй за мене добре слово? Я б це оцінив належним чином й був би вам дуже вдячний. Наприклад, міг би надати у ваше розпорядження свій літак.

Едвардс покрутив головою, а Вундервальд, бормочучи собі під ніс: «Маски, маски, самі маски!», відійшов геть. Але тут уже, ніби з-під землі, виріс Гінцпетер з кількома поліцаями, які відвели китайця вбік:

— Жалкую, але в мене є ордер на ваш арешт. Ходімте з нами! І не завдавайте нам зайвого клопоту, містере Тенг! — гримнув на нього комісар.

— Це, мабуть, непорозуміння, — відповів самовпевнений чоловічок із борідкою й, діставши з кишені маленький гаманець, розкрив його і показав поліцаєві: —Цього з вас досить?

Хоч Едвардс стояв поблизу й дуже напружив свій зір, розібрати, що то за магічна папірчина, він не зміг.

Комісарові однак вистачило одного погляду.

— Звичайно, це якесь непорозуміння, — сказав він, вибачився й кивнув поліцаям, щоб не чіпали цього чоловіка.

Вундервальд стояв на сходах і несамовито кричав:

— Маски, все — маски, а цей комісар — найстарша маска. Та арештуйте ж, нарешті, вбивцю!

Хитаючись, він піднявся сходами трохи вгору. Коли спіткнувсь і впав, молодий нотаріус допоміг йому звестись на ноги.

— Маєте якісь особливі побажання? — запитав у нього нотаріус і галочкою помітив у списку деякі речі, до яких Вундервальд раптом виявив підкреслену зацікавленість.

— Ось цю картинку, оті обидві, усі скульптури Барлаха й, звичайно, китайські маски, усе з любого мені Близького й Далекого Сходу. Моє серце й двері мого дому для них і досі відкриті.

31

Едвардсові пощастило непомітно вислизнути з Валентінерової вілли й за добру годину до повернення Маргрет приїхати автомобілем додому. Він хотів зателефонувати Ашфільдові, але