Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

Моторошне дзуміння в голові урвалося. Вероніка зрозуміла, що то просто працював пилосос. Нудота від горла поступово почала відступати.

Намагаючись не дивитись на Приблуду, Вероніка взяла пилосос і вийшла з помешкання до сміттєпроводу і, гидливо кривлячись, викинула величезний жмут рудої вовни.

Коли Вероніка повернулась, Приблуда сидів на килимі серед кімнати, сидів застигло, схрестивши «ноги», його морда вже майже не була схожа на собачу.

Вероніці здалося, що вона геть втрачає відчуття реальності. Галюцинації? Так подумалось.

Але Приблуда махнув правою лапкою, схожою на людську руку і сказав людським голосом:

— Вавар-р-р-р. Вевер-р-рон. Вевер-р-р-р.

Він знову посміхнувся, розтягнув свою потворну пащеку.

І раптом обм’як, повалився на лівий бік і заплющив очі. Вероніка полегшено зітхнула: може, помер? Але Приблуда дихав. Рівно, глибоко дихав. Він заснув.

Вероніка взяла його на руки. Одночасне відчуття жалю, огиди і величезного здивування не залишали її. Вероніка віднесла Приблуду в кабінет до Антона, поклала в кутку на старий літник.

Пізно ввечері принесли мертвого Юпітера. Антона ще не було з роботи. Вероніка відчинила двері, сподіваючись побачити чоловіка, і вже навіть рота розкрила сказати щось байдуже-традиційне, скажімо: «Де ти був? Я дзвонила в клініку. Операція давно закінчилась», — хоч, безумовно, нікуди вона не дзвонила і насправді їй було байдужісінько, де буває Антон після операцій, навіть раділа часом, що він не поспішає додому, але саме того вечора, того пізнього вечора, коли Приблуда налякав її, Вероніка справді чекала Антона і в душі щиро на нього гнівалась.

— Пробачте, це ваш кіт, — похмуро мовив русявий хлопчик. — Я знаю, що це ваш кіт, Юпітер. — І раптом хлопчик заговорив швидко-швидко: — Ми знайшли його за трансформаторною будкою. Ми випадково знайшли його. Ми не винні. Ми не знаємо, що з ним трапилось. Ми всі любили Юпітера. Він був дуже розумним котом. Ми не винні. Ми знайшли його за трансформаторною будкою. Він мертвий. Ось він.

Юпітер бездиханно, як волохата ганчірка, лежав у хлопця на руках.

З кімнати вибігли Вітасик і Оленка.

— Візьми, Вітасику, Юпітера. Ми не винні. Він мертвий.

Оленка побігла до ванної, стримуючи ридання.

— Вітеку, ти віриш, що ми не винні? — запитав хлопець.

Вітасик нічого не сказав, але ствердно кивнув головою.

В Юпітера було прокушене горло. Маленька, ледь помітна ранка на волохатій шиї.

Антон Сухов повернувся додому пізно. Дружина і діти вже спали. Він тихо зайшов до своєї кімнати, увімкнув світло, причинив за собою двері і остовпів.

За його робочим столом сидів… Серафим.

Сухов витер спітніле чоло, відчуваючи, як знову до нього повертається той химерний, страшний стан, коли він познайомився з Гіатою.

— Ти як опинився у мене?

— Як я опинився у тебе?

— Так.

— А ти не пам’ятаєш? Ти сам заніс мене до цієї кімнати. Ти назвав мене Приблудою. Я просто трохи виріс за цей час.

Темні кола попливли перед очима Сухова. Він намагався щось зрозуміти.

— Ти не Серафим?

— Не знаю. Ти хочеш назвати мене Серафимом? Я буду Серафимом. Спасибі тобі, що взяв до своєї кімнати. Я загинув би від голоду, якби ще з годину полежав під дверима. Спасибі.

— Хто ти? — прошепотів Сухов пересохлими губами, сів на бильце дивана. — Як ти… Якщо ти справді… Оте руде щеня… Як ти потрапив до моїх дверей?

Антону Сухову було не просто страшно, а панічно моторошно.

— Як я потрапив? Не знаю. Але щось ніби пригадується. Я все пригадаю. Завтра. Чи трохи пізніше. Я відчуваю, що все пригадаю. А зараз давай спати. Але я хотів би лягти з тобою. Можна? Мені не хочеться спати в кутку на твоєму літнику.

— Зі мною?

— Так. Можна?

— Гм-км… Я зараз постелю. Зачекай трохи.

Антон Сухов вийшов з кімнати повільно, навіть поважно, проте, коли причинив за собою двері, майже бігцем кинувся до кімнати Вероніки, не вмикаючи світла, торкнувся її плеча під тонкою ковдрою. Вона прокинулась відразу.

— Антоне? Нарешті ти прийшов. Ти завжди так пізно приходиш. Чому? — В її голосі, на величезний подив Сухова, не було роздратування чи образи, і знову ж напівзабуті, але такі знайомі нотки прозвучали. Як за пори їхньої молодості. Це здивувало Сухова не менше, ніж поява в його кабінеті Приблуди-Серафима. Принаймні, почувши на диво лагідний голос Вероніки, все його хвилювання щодо Серафима ніби рукою зняло. — Антоне, ти знаєш… Тут у нас таке трапилось. Я навіть не знаю, як тобі розповісти. Ти не повіриш, подумаєш: збожеволіла, — Вероніка збуджено сіла в ліжку. — Ти вже заходив до своєї кімнати?

— Так.

— Ти бачив Приблуду?

— Так.

— Злякався?

— Розкажи мені спершу, що тут трапилось.

— Я прийшла з роботи. Перше, що помітила, — це пасма рудої шерсті по всій квартирі.

І Вероніка розповіла йому все. І про Юпітера, якого знайшли діти з прокушеним горлом і невеличкою діркою в черепі за вухом, ніби хтось мозок висмоктував.

— Ти давно його бачила?

— Кого?

— Приблуду.

— Я ж кажу, що він заснув, і я поклала його в твоїй кімнаті. Це було ввечері, годині о шостій.

— І після того ти не заходила до кімнати? Не цікавилась?

— Я боялась, Антоне. Дуже боялась. Я навіть двері до твоєї кімнати зачинила на замок. І дітям заборонила заходити. Все це так химерно, Антоне. І так мені страшно.

— Ходімо, подивишся на