Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

радянські сановники промчали на автомобілях уздовж Олександрівської вулиці, прямуючи в Дарницю», — свідчив сучасник тих подій.

27 лютого радянський Народний Секретаріат перебрався до Київського вокзалу і розмістився у вагонах на станції, боячись раптового падіння міста. Завчасно зникли з Києва всі управлінські структури…

27-й німецький корпус (2-а, 89-а, 92-а, 93-я, 95-а, 98-а ландверні дивізії), рухаючись залізницею від Ковеля, наблизився до Києва. В той же час гайдамаки Петлюри прорвали оборону червоних на річці Ірпінь. Шлях на Київ був відкритий… Штаб оборони радянського Києва у ніч на 30 лютого 1918 року втік із міста, передавши владу міській Думі та охорону — грузинській дружині. 1 березня 1918 року передові загони гайдамаків Петлюри увійшли у спустілу столицю, а наступного дня, коли до Києва вступали німецькі війська, Петлюра влаштував парад українських військ на Софійській площі Києва, по якій маршем пройшли гайдамаки, галичани-січовики, запорожці…

* * *

Вже 1 березня Скоропадський вийшов із підпілля, приїхав у центр Києва до готелю «Кане», одягнувся в генеральську форму… але Павло Скоропадський був обережним і вже наступного дня: «…з огляду на прихід німців, я вирішив убратися в цивільний одяг».

Справа в тому, що німці та уряд Голубовича побоювалися виступу колишніх офіцерів, яких у місті лишилося ще до 10 тисяч, вважаючи, що такий виступ буде насамперед спрямований проти німецької присутності в Україні та проти Ради. Негайно було проведено роззброєння Києва і вийшов наказ Генерального Секретаріату — протягом чотирьох днів, під загрозою виселення з України, зареєструватись усім офіцерам. Влада пішла на виселення з України всіх підданих країн Антанти як потенційних шпигунів.

У перших числах березня 1918-го Скоропадський знову зголосився служити в українській армії, але вже через тиждень знову подав у відставку. Незабаром безробітний генерал переселився до шикарного київського «Ґранд-отелю», а з нього — до «Петербурзького готелю».

«У цей час я жив у тісному гурті офіцерів, що були найближчими моїми помічниками при організації 1-го корпусу і Вільного козацтва… — писав Скоропадський. — У штабі корпусу був у мене капітан Богданович; він тепер теж мешкав з нами у тому самому готелі… У «Петербурзькому готелі» було дуже погано. Я послав Богдановича до генерала Цитовича умовити перевести нас у краще помешкання… унаслідок заходів Богдановича ми одержали чудове маленьке помешкання на Хрещатику. З переїздом туди ми могли працювати більш вільно».

Скоропадський згадує, що вже з перших чисел березня 1918-го він відновив свою діяльність щодо згуртування заколотників для боротьби проти соціалістів із «Центральної Зради». «Необхідно створити народну партію (бо кожний українець мусить бути народником), але не соціалістичну», — писав Павло Петрович. Він вважав, що така партія мала б повернутися до буржуазних цінностей, знайти компроміс у соціальних питаннях і повернути права приватної власності, притягувати до участі в управлінні державою спеціалістів, а не тільки соціалістів, проводити українську національну ідею без крайнього шовінізму… уникаючи всяких ексцесів шовінізму.

З перших кроків формування таємної «антирадівської» організації прихильники Скоропадського бачили в ньому майбутнього гетьмана — військового диктатора України, але сам він у «Споминах» намагається знову ввести читачів в оману: «Навіть у першій половині березня 18-го року я ще не мріяв про відновлення гетьманства, як не думав і про те, щоби взяти владу в свої руки… Я нудьгував через те, що нічого не робив, обурювався неробством інших. Бачив навкруги повну розгубленість або якийсь зовсім безпідставний оптимізм: усе, мовляв, німці прийшли, вони налагодять порядок, і все буде добре. Обурювався тим, що Україна все більше й більше наближалася до становища колонії, і то, головним чином, через невміння самого її населення собі самому дати раду… Я гадав, що організація розів’ється, зміцниться, що голос її буде чути у всьому краї, а потім поволі ідея відновлення гетьманства завоює загальне визнання і втілиться в життя… Ніякого перевороту в той час я не хотів і не готував».

У пошуках політичних союзників Скоропадський почав консультуватись із самостійником Миколою Міхновським, який репрезентував дрібну Українську демократично-хліборобську партію, що «…мала успіх на Полтавщині, була нечисленна, але сильна своєю організованістю». Павло Петрович твердив: «…на мене Міхновський робив гарне враження», симпатії колишнього генерала виникли тому, що Міхновський був запеклим ворогом лідерів Центральної Ради. Скоропадський мав надію об’єднати під своїм керівництвом «хліборобську» партію, «Союз земельных собственников», офіцерські та буржуазні кола. Він вважав, що вказані угруповання єдині у своєму прагненні скасувати закон Центральної Ради про соціалізацію землі. В той же час Скоропадський підкреслював, що цю партію «особливо ненавидів “Союз землевладельцев”».

Зі своїм партійним проектом Скоропадський звернувся до правого аристократичного «Союза земельных собственников», в якому купчилися його старі друзі: батько та син графи Кочубеї, граф Мусін-Пушкін та інші. Павло Петрович зрозумів, що у «Союзе» вкрай вороже ставляться до самої ідеї української незалежності та до найпоміркованіших проектів аграрної реформи. У той же час до планів Скоропадського швидко пристали окремі великі поміщики: Котов-Коношенко, Ґіжицький, Подгорський, граф Грохольський…

Незабаром Скоропадський уже презентував свою нову організацію «Українська громада» у помешканні Миколи Миколайовича Сахна-Устимовича. Про Устимовича Скоропадський сказав так: «Це був чудовий тип старого українця, що дійсно любив Україну, не за якісь вигоди, а як добрий син любить свою матір. В ідеалізмі та благородстві цієї людини я мав нагоду щоразу переконуватися».

Вже на першому зібранні «Української громади», після оприлюднення її програми, частина її потенційних членів — «членів правих російських партій» — відмовилася від участі в організації. У подальших засіданнях «Громади» брали участь як «свідомі українці» Шемет, Парчевський, Полтавець, так і ліберальні прихильники «єдиної Росії» — Ґіжицький, Коношенко…

«Тим часом, — згадував Павло Петрович, — програма організації була надрукована, стали записуватися нові члени, відбувалися часті періодичні засідання. Зазвичай збиралися у доктора Любинського на Володимирській вулиці, бо він був одним із найдіяльніших членів організації».

За свідченням Павла Петровича, «громада… збільшувалася швидко, але всі ці люди були до політичної організації не здатні, а по справах партійних і зовсім недолугі. Власне справою організації «Громади» спочатку займалися мало, а потім і зовсім кинули нею займатися, бо всі зосередили всю свою увагу та енергію на одній конкретній, черговій цілі: позбутися соціалізуючого всіх і все та анархізуючого країну уряду Центральної Ради». Інакше кажучи, з політичної організації «Громада» перетворилася на кубло заколотників, уже без чіткої політичної