Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

Вони сіли, зігнувшись у три погибелі, підперли ногами дверцята (ноги більше не було куди діти) і затамували подих. Гелео загасила смолоскип, але комірка, на диво, виявилася не абсолютно темною — під стелею був маленьких отвір, з якого долинало ледь помітне, тьмяне, синювате світло.

Це світло й освітлювало два бліді, як полотно, обличчя. У цей момент ніхто б не розрізнив, що у дівчат різний колір шкіри, що належать вони до різних рас.

Шум наближався. Стіни дрижали, немов під час землетрусу, але дівчата не боялися бути похованими під грудами каміння. Вони боялися іншого — того, що там рухалося. А воно вже було біля їхніх дверей. Почувся новий моторошний звук, схожий на посвистування чи звук вітру. Аеніль збагнула, що воно принюхується, від чого мало не зомліла. Гелео закрила руками вуста подруги, але не для того, щоб та задихнулася. Вона просто хотіла сховати хрипке дихання Аеніль. Та потреби в цьому не було, бо дівчинка намагалася не дихати взагалі.

Час тягнувся надзвичайно довго. Минуло лише кілька секунд, а дівчатам здалося, що кілька годин. Шум руху відновився і почав поступово віддалятися.

Не менше години вони просиділи без поруху після того, як зі стелі впала остання порошинка і вдалині коридору затих останній звук.

Першою поворухнулася Гелео. Вона відчинила дверцята і виглянула у коридор. Потім вибралася з комірки і допомогла у цьому Аеніль. Це було непросто, оскільки за годинне сидіння у незручній позі усі частини тіла заніміли.

— Здається, все нормально, — тихо прошепотіла Гелео.

У коридорі немов нічого не змінилося, відколи вони тут були. Факели знову тьмяно горіли, всюди була тиша. Лише шар пилу, дрібні уламки каміння на підлозі, глибші тріщини у стінах нагадували, що тут щось трапилося.

— Потрібно повертатись, — тремтячим голосом прошепотіла Аеніль.

— Гм… Боюсь, що ми не знайдемо дорогу назад, — Гелео із сумнівом оглянула ту частину коридору, з якої вони прийшли. — Надто багато ходів ми минули. Крім того, воно пішло туди… Мені здається, що краще йти вперед. З усіх ходів має бути кілька виходів.

Аеніль не знайшла, що заперечити, і пішла за Гелео. Вона знову запалила свій смолоскип від одного з настінних.

Гелео йшла за власним чуттям, постійно звертаючи у якісь ходи, періодично зупинялася і прислухалася. Аеніль всі ці коридори здавалися однаковими. Зрештою, вони зайшли в кінець одного коридорчика, який завершувався масивними дверима. Вони не були великими — цього не дозволяли розміри стіни, — але вкрай важкими, з товстого дерева, окутого залізом.

— Мені здається, що нам сюди, — нерішуче сказала Гелео.

— Ти впевнена?

— Я відчуваю, що вихід на другий рівень підземелля десь там. А може, й відразу на перший, де наше відділення. Бо ми зараз на третьому рівні.

Дівчата підійшли до дверей. Вони були незамкнені, але ученицям довелося докласти чимало зусиль, аби їх хоч трохи відтягнути, щоб був достатній отвір, у який вони змогли б протиснутися.

— Дивно, — пробурмотіла Аеніль, коли вони опинилися у кімнаті за дверима.

І справді, кімната була незвична. У центрі стояло вісім постаментів зі смолоскипами, що горіли яскравим зеленим полум’ям. Всі стіни були в якихось кам’яних барельєфах, освітлених химерними відблисками вогню. Аеніль хотіла підійти, щоб розглянути факели ближче, але Гелео її зупинила:

— Не підходь краще, ми не знаємо, що то. Зелений колір використовують деякі темні клани, я чула, як про це говорили одногрупниці. Він означає чистоту крові.

— Зелений? Я думала, що дворянські клани використовують синій.

— Дворянські — так. Але є клани, для яких важлива не чистота крові у розумінні дворянства, чистоти крові якогось роду, а чистота крові у розумінні народу. Вони ще більш небезпечні… Мені довелося з такими стикатися, — Гелео приховала сумний погляд.

Окрім дверей, через які зайшли Аеніль та Гелео, у кімнаті були ще одні такі ж навпроти, а також трохи більші на підвищенні ліворуч.

Дівчата підійшли до протилежних дверей. За ними виявилася велика кімната з чималим каміном, де горів вогонь. Попід стінами стояли засклені шафи з книгами, біля каміна — крісла та диван, у центрі — стіл зі стільцями витонченої роботи. Всюди було чисто й охайно. Навіть дивно бачити таке приміщення так глибоко у підземеллі.

— Давай трохи відпочинемо тут, — запропонувала Гелео.

Аеніль погодилася, бо й сама відчувала втому від усього пережитого зранку. Дівчата сіли біля каміна, і Аеніль дістала бутерброди, які захопила вранці.

— Ти їси таке? — невпевнено запитала вона у Гелео.

— Аякже. Я мало чим відрізняюсь від тебе, — сказала вона іронічно, а потім вже більш похмуро додала: — Але більшість і поняття не мають про мій народ, вигадують різну маячню. У тому числі й про їжу.

Аеніль почервоніла. Вона згадала, як Ембла якось розповіла їй, що лебенії харчуються живими комахами. Мовляв, так написано в якійсь енциклопедії.

— Я починаю жалкувати, що поступила в Академію, — продовжила Гелео.

Її голос змінився, Аеніль це відчула. Вона говорила тихіше, шипіння майже не відчувалося.

— Чому?

— Я чекала від неї більшого… А тепер мені здається, що втрачу забагато, і вона того не варта. Бо нічого взамін я тут не отримаю. Я абсолютно нездатна до чародійства.

— Що ти втратиш?

Лебенійка відповіла не одразу. Вона повернула голову до Аеніль і кинула на неї погляд своїми пронизливими яскраво-синіми очима.

— Життя своє втрачу. Принаймні його частину.

— Як це? — здивувалася Аеніть.

— Мені дуже важко тут, так далеко від Лебеній… Усе пояснити дуже складно, але нам дуже непросто жити за межами нашої країни довгий час. З’являється туга і відчай… Навряд чи ти це зрозумієш… Мені так потрібно там побувати.

— Якщо це так важливо, то чому не побуваєш? Завершиш навчання в якійсь іншій Академії, де не такі суворі правила, як у нас.

— Я не можу покинути