Андрій Анатолійович Кокотюха - Страшні історії

Тому зовсім не сварив їх. Більше того — про зникнення Оксани, Максима та Дениса він узагалі дізнався під ранок. До того часу друзі старанно прикривали їх, вирішивши, що так задумано, і роблячи вигляд, ніби нічого не сталося.

— Розумієш, Зоряне, — Тарас Бульба якось легко перейшов із канадцем на «ти», — ці молоді та ранні подумали — троє наших захотіли для чогось лишитися в Шешорах, а чужаки їх прикривають. Ось і змовилися не видавати своїх. А коли ранком ті двоє чужих хлопців здиміли в невідомому напрямку, прихопивши з собою два фотоапарати музикантів «Гурту Тіни» і поцупивши телефон із залишеного Оксаною рюкзака, наші сполошилися. Прибігли до мене і чесно все розповіли. Відомо про злодюжок тільки те, що називали вони себе Коля й Паша і що приїхали аж із Донбасу. Тільки, думаю, брехали — аж гай шумів… Тут уже наші встигли навести довідки — у Шешорах ця парочка теж приблудною виявилася. Так що історія темна і взагалі — окрема. Зате тепер усі розуміють, чому таємничі Коля і Паша за першої ж нагоди спекалися Максима і Дениса.

Хоча вчитель зізнався: відійшовши після повідомленої Зоряном радісної новини, він таки вирішив як слід насварити всіх трьох за самовільні безвідповідальні вчинки. Та коли Бачинський коротко розповів, якої біди йому вдалося уникнути завдяки кмітливості його гостей, Бульба остаточно відтанув. І почав вимагати подробиць усієї історії.

— Нема чим особливо хвалитися, — відмахнувся Білан. — Справді, все виявилося настільки просто зранку, наскільки складно було вночі. Коли грім та блискавка гуркотіли.

— Твої учні, Тарасе, на диво скромні є, — визнав Зорян Бачинський. — Я б ніколи не додумався…

— Бо ви, Зоряне, вже вибачте, не думали, — пояснив Максим. — Я ж вам уже це казав і показав буквально на пальцях…

— Мені, Білане, ніхто нічого не показував! Так що будьте вже ласкаві, хлопці, повідайте, як ви розкрили цю страшну таємницю.

— Не така вже таємниця, — знизав плечима Максим.

— І не така вже страшна, — гмикнув Денис. — Хоча спочатку навіть я трошки перелякався…

— Ой, не бреши! Всі ми злякалися спочатку. І зовсім не трошки! — сказав Максим. — Просто все точно співпадало з тутешніми легендами про замуровану під землею нечисту силу, яка хоче вирватися на поверхню. Тільки надто швидко все це закінчилося, розумієте? За законами казкового жанру, мусили прокукурікати перші півні. Це — як мінімум. Але якби вся ця казка затягнулася, доросла людина, взявши себе в руки, неодмінно почала б мислити логічно. І неодмінно додумалася б до того, що спало мені на гадку вранці. Я тиснув на те, що готовий повірити лише в побачене. Почутому я повірити не готовий. Ми побачили сліди, а коли бути точним — усього один слід. Тоді як вило і гарчало довкола хати. Значить, невідома почвара, лишивши один слід, повинна була лишити хоча б іще один. Але цього не було. Пояснювати все це Зорянові надто довго, зате Оксана швидко перейнялася моїми підозрами. Був у нас із нею, гм, деякий досвід боротьби з нечистою силою. Словом, Зорян поїхав у Коломию, а ми почали обстежувати місцевість.

— Слідів справді, більше не знайшли. Звіриних, — уточнив Денис. — Зате за хатою лишився свіжий відбиток людської ноги. Перевертень, який перед хатою — вовк, а за хатою — чоловік?

Не смішно. Тому ми пішли туди, де були рештки замку. І знайшли там у ямі, прикиданій хмизом, брезентовий дощовик, металеві гаки і саморобну дерев’яну штуку у формі собачої чи вовчої лапи.

— Ось і все, — розвів руками Максим. — Зовсім не цікава казка. Той, хто все це там залишив, був переконаний — зляканий Зорян нічого ніде шукати не буде. Ми, звичайно, пошукали ще. Я, коли чесно, чомусь вірив — якщо там колись був замок, то він просто мусив мати підземний хід. І хід знайшовся! За кілька метрів від ями! Вів він просто під хату. Я не ризикнув, а Черненкові — хоч би що, поліз…

— Стіни камінням обкладені, — вставив Денис. — Не знаю, для чого цей хід від початку призначався, але за дві з гаком сотні років його хоч і забули, але не зруйнували.

— Не забули! — втрутився Зорян Бачинський. — Виявляється, в цих краях про той тунель багато хто знає. Лише я, іноземець, є невіглас. Тому мене і обдурили.

— Обдурили, як дитину, — погодився Максим. — Підземний хід вів просто під хату. Причому раніше він тягнувся в зовсім інший бік. А під хату його хтось зовсім недавно спеціально завернув, бо в первісному напрямку хід із часом завалився. Той, хто туди пробирався, починав шкрябати і стукати знизу. Складалося враження: щось невідоме намагається вийти з-під землі. Я тоді згадав: шарудіння під хатою і шкрябання в двері відбувалися не одночасно. Значить, прикинув я, тут діяв хтось один. Спочатку постукає, потім вилізе і пошкрябає гачками по дверях. Лишалося зрозуміти, що це так вило і гарчало…

— Тут взагалі просто! — втрутився Денис. — Усі ці звуки записані на магнітофон. Під стріхою з обох боків заздалегідь прилаштували невеличкі динаміки. Лишалося в потрібний час під’єднати простеньку апаратуру і увімкнути шумові ефекти. Її ми знайшли в кишені плаща. Досить професійна вона, скажу я вам.

— Ну ось, тепер лишилося тільки пригадати, хто знав про намір Зоряна переночувати в так званій проклятій хаті, — закінчив Максим. — Спадкоємець нам сам тоді сказав — знали про це довірена особа, цей нотаріус, і, очевидно, потенційний покупець. Лишалося перевірити реакцію нотаріуса на те, що вистава під назвою «Проклята спадщина» почнеться без його участі. Тоді, коли він не чекав.

— Ось так! — гордо заявив Зорян Бачинський. — Цей негідник Коломийський так був заскочений тим, що його фокуси розгадали звичайні собі діти, що навіть не особливо опирався. Я від самого початку не збирався нікому продавати спадщину. Це, знаєте, все ж таки пам’ять. Ось Коломийський та його друг, який плянував закрутити на тому місці свої бизнеси, згадали давню карпатську легенду. Потім придумали, що дядько Зенон знався з темними силами. А тоді підвели мене