Нагин Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Зухра тривожно поглянула в мій бік:

— Лише без докорів і повчань, прошу.

— Слухаю й скоряюсь, — сумно пожартував я.

У мене не було часу поміркувати про те, що сталося допіру, — я ще до ладу не відійшов після гіркої розмови з Дарією.

Однак у душі я був певен, що все тільки починається, всі найголовніші події попереду.

— Можливо, все на краще, Зухро?

Вона не відповіла.

— Що тепер думаєш робити? — спитав я.

— Я жива, бачиш сам…

— А як твоє навчання, Зухро?

— Вчитимуся далі.

— Сум лише, мов сон. Ти одружишся, матимеш дітей…

— Мені краще якнайдалі триматись од чоловіків, — гірко мовила вона.

Я засміявся — вперше за весь останній час! Вона ж бо не знає, що творилося в моїй душі допіру, не знає про те безумство, що охопило мене. Раптом у голові мені сяйнуло. Чи це трапилося зненацька? Ні, до цього мали бути підстави. Думка була дивна, цікава і гарна. Це було майже те, чого я шукав. Нагорода для моєї змученої душі.

— Зухро, — звернувся я до дівчини, ніжно дивлячись на неї, — життя не голубить мене і тобі не вельми весело…

Вона сяйнула мені вдячною посмішкою, й мене затопила нова хвиля ентузіазму.

— Зухро, прожени геть сум, будь сильною — ти ж бо завжди була такою. Скажи мені, коли я побачу посмішку щастя на твоєму обличчі? — Вона схилила голову, її вуста сіпнулися. Ось дівчина, потрібна мені, — самотня, покинута, полишена.

— Зухро, — мовив я схвильовано, — ти, напевне, сама не знаєш, скільки важиш для мене… Зухро… будь мені жінкою!

Вона різко повернулася до мене, розгублена і насторожена. Вуста розтулилися, щоб промовити щось, однак з них не злетіло ані слова.

Ще не в змозі контролювати себе, я вперто провадив далі.

— Давай одружимося, Зухро. Я знаю, що кажу.

— Ні, — зрештою відповіла вона, трохи прийшовши до тями.

— Ми поберемося щонайшвидше…

— Ти кохаєш іншу!

— То не кохання, це все твої вигадки. Відповідай, Зухро!

Вона зітхнула і подивилася на мене.

— Ти чесна, шляхетна людина, але твої почуття змушують тебе чинити зараз похапцем. Ні, я не хочу, та й ти не годен на те, про що кажеш.

— Отож відмовляєш мені, Зухро?

— Дякую тобі.

— Повір мені, Зухро, пообіцяй хоча б… обнадій і я чекатиму!

— Ні, — рішуче відказала вона. — Я вдячна тобі і поважаю твої почуття, але згодитися не можу. Повертайся до своєї дівчини. Якщо ви посварилися, то, найпевніше, в цьому завинила вона сама, однак ти повинен пробачити їй.

— Зухро… повір мені…

— Ні. Годі про це, будь ласка, — відповіла вона твердо.

Я побачив в очах дівчини втому, неначе наша розмова пригнічувала її. Подякувавши мені кивком, вона вийшла.

І знову довкруж мене пустка. Я роззирнувся, неначе шукаючи звідкись допомоги. Коли станеться землетрус? Коли вибухне буревій? Що я сказав? Як я сказав? Чому? І як я зможу покінчити з цим усім?

Яким чином зможу з цим покінчити? Повторюючи це запитання, немов сновида, я вийшов з кімнати. У вітальні вгледів Сархана, який розмовляв по телефону. Біля дверей стояла валіза. Я подивився йому в спину з ненавистю. Сархан, виявляється, займає в моєму житті значно більше місця, ніж я думав. А якщо він зникне звідси, як далі житиму? Як його розшукаю? Сархан вабить мене, неначе світло метелика. Він немов краплина отрути, яка може мене вилікувати.

У цю хвилину Сархан голосно проказав у телефонну трубку:

— Добре… о восьмій вечора… Я чекатиму на тебе в казино «Пелікан»!

Це доля. Він сам запросив мене на побачення, сам назвав місце зустрічі, сам примусив мене йти слідом.

Я повернувся до кімнати. Коли намірився покинути пансіонат, Сархана не було й сліду. Я пішов до кав’ярні, збираючись написати листа Дарії, але вогонь почуттів, що горів у мені, не дав цього зробити. Тоді я зайшов до казино «Пелікан» і сів за столик у глибині приміщення. Лише тут, схований за спинами від сторонніх поглядів, зміг трохи розслабитися. Замовив чарку коньяку, потім ще дві, тримаючи повсякчас в полі зору вхідні двері. За чверть до восьмої нарешті з’явився мій герой. Попереду нього чимчикував Талаба Марзук. Напевне, це з ним розмовляв Сархан по телефону. Коли це вони встигли стати друзями? Обидва сіли столиків за десять від мене. Офіціант приніс їм коньяк. Я згадав, що вранці під час сніданку я погодився з пропозицією Талаби Марзука провести новорічну ніч у казино «Монсеньйор». Справді, думав я собі, слідкуючи за ними, ще вранці я збирався відсвяткувати Новий рік.

Хоч як я старався проминути їх непомітно, та Сархан, однак, угледів мене в дзеркалі. Я вийшов надвір, клянучи своє невезіння.

Вулиця темніла пусткою. Аж ось за спиною почулися кроки. Я ще стишив ходу. Наздогнавши мене, Сархан насторожено заглянув мені в обличчя і теж пішов повільніше, щоб не підставляти мені беззахисну спину.

— Ти слідкуєш за мною, — мовив він, — я тебе зразу побачив.

— Звичайно, — відповів я крижаним голосом.

— Чому? — стривожився він.

— Щоб убити тебе, — відповів я і витяг з кишені пальта ножиці.

— Ти здурів… — Сархан не відводив очей од ножиць.

Кожен з нас приготувався до оборони чи нападу.

— Ти ж бо не опікун її! — промовив він.

— Не через неї… Не лише через неї.

— Тоді через що?

— Мені не буде життя, поки я не вб’ю тебе!

— Ти забув, що тебе теж уб’ють!

Я змовчав.

— Як ти дізнався,