Жан Жене - Щоденник злодія

— на кшталт змінних нейронів, — то я до самого кінця залишуся, либонь, безкінечними пацьорками емоцій, перші з яких я вже забув. Завдяки гакам, якими зачеплюють потопельника, щоб витягти його зі ставу, я зберіг страждання у своєму дитячому тілі. А чи справді трупів шукають за допомогою таких щупів? Я блукав полем, зачарований, коли бачив серед хлібів чи під ялинами потопельників, яким влаштував неймовірне поховання. Чи можу я твердити, якому часові належить та чи та подія — було в минулому чи майбутньому? Все, аж до самого мого скону, вже скуто кригою цього стану: мій трепет, коли карнавальної ночі якийсь здоровань набивається до мене в жінки (я розумію, що його бажання — то мій трепет); краєвид, який відкривається у сутінках із піщаного пагорба, де арабські вояки здаються французьким генералам; моя долоня, що тильним боком лежить на матні якогось солдата, а надто глузливий погляд солдата, звернений на мою руку; море, що раптом розлилося переді мною у просвіті поміж двох будинків у Біарріці; чи, скажімо, такі епізоди: з виправної в'язниці я тікаю ледь перебираючи ногами, настраханий не тим, що мене знову схоплять, а тим, що можу стати жертвою свободи; осідлавши велетенського прутня білявого легіонера, я гарцюю на ньому двадцять метрів земляним валом; відчуваю себе не красюком футболістом, не його ногою, не його бутсами, а м'ячем, потім переставши бути цим м'ячем, я стаю «першим ударом», а відтак обертаюся на думку, яка летить від ноги до м'яча; у камері незнайомі злодії називають мене Жаном; коли вночі у сандалях на босу ногу засніженими полями я перетинатиму австрійський кордон, то не відступлюся, але тоді, кажу я собі, треба, щоб ця стражденна мить сприяла красі мого життя, я не хочу, щоб ця мить і всі наступні уподібнилися до покидьків; користаючись стражданням, я злітаю до неба духу. Негри пригощають мене їжею на набережжях Бордо; відомий поет підносить до свого чола мої руки; німецький солдат, забитий у російських снігах; а його брат пише мені про це; молодий тулузець допомагає мені грабувати кімнати офіцерів та унтер-офіцерів мого полку в Бресті: згодом він помре в тюрмі; я розповідаю про когось — і в цей час треба нюхати троянди, сидячи у в'язниці, дослухатися вечорами, як співає гудок потяга, що везе в'язня на каторгу, закохуватися в акробата у білих рукавичках — завжди мертвого, тобто нерухомого, оскільки я зрікаюся життя заради іншої мети, аніж та, де зачаїлося перше лихо: моє життя мусить стати легендою, тобто заслуговує на те, щоб бути прочитаним, і його прочитання породить якесь нове почуття, яке я називаю поезією. Я вже ніхто і ніщо, я — лише привід.

Стілітано віддавався коханню спроквола, як віддаються сонцю, підставляючи його промінню все тіло. Коли я зустрівся з ним в Антверпені, він виглядав опасистим. Не те щоб став огрядним, проте його кутастість трішки округлилася. У його ході я знову завважив ту саму звірину, потужнішу, м'язистішу, не таку рвучку. На найбруднішій вулиці Антверпена поблизу набережної Еско, під сірим небом спина Стілітано видавалася мені почережно посмугованою то тінню, то світлом, що пробивалося крізь іспанські жалюзі. Жінка у вузькому одязі з чорного єдвабу, яка ступала обік нього, насправді виявилася його подругою. Побачивши мене, він був немало подивований і, як мені здалося, зрадів.

— Жанно! Ти в Антверпені?

— Як ся маєш?

Я потис йому руку. Він відрекомендував мене Сільвії. Спочатку, мені здалося, ніби він дуже змінився, але щойно він розтулив рота, як звідти полилися наиніжніші слова, і я знову запримітив між його зубів серпанок білого шумовиння, яке утворювалося невідь з якого слизу, залишаючись бездоганним, я впізнав колишнього Стілітано. Не уточнюючи, я сказав:

— Ти її зберіг.

Стілітано мене зрозумів. Відтак трохи зашарівся і всміхнувся.

— Ти помітив?

— Авжеж. Ти цим так пишаєшся.

Сільвія запитала:

— Про що ви говорите?

— Лялечко, люди розмовляють. Не втручайся.

Ця невинна співучасть одразу ж поновила мої давні стосунки зі Стілітано. Мене полонили всі його давні чари: кремезні плечі, рухливі сідниці, рука, відірвана, можливо, десь у джунглях іншим хижаком, нарешті, статевий орган, який так довго був недосяжний, прихований, захищений небезпечними смертельними запахами ночі. Я почувався під його владою. Нічого не знаючи про його справи, я був певен, що він панував над людністю халуп, доків, барів, тобто над усім містом. Віднайти гармонію в речах кепського штибу — ось вершина елеґантности. Як водиться, Стілітано зумів доп'ясти жовто-зелені черевики з крокодилячої шкіри, костюм каштанового кольору, шовкову білу сорочку, рожеву краватку, барвисту хустинку і зеленого капелюха. Усе це трималося на шпильках, ґудзиках і золотих ланцюжках, одначе Стілітано виглядав елегантним. Поряд із ним я мав вигляд отого колишнього небораки, але це його, здавалося, не обходило.

— Я вже три дні як тут, — сказав я.

— І викручуєшся?

— Як завжди.

Він усміхнувся.

— Пригадуєш?

— Ти бачиш цього хлопця, — звернувся він до жінки, — це мій друзяка. Побратим. Він може приходити на хату, коли заманеться.

Вони повели мене пообідати в ресторан неподалік порту. Стілітано розповів мені, що він торгує наркотою. Його жінка шльондра. При словах «марафет», «опій» у мене в уяві зароїлося, я подумки бачив Стілітано відважним і багатим авантурником. Він нагадував хижого птаха, що кружеляє великими колами. Хоч у його погляді подеколи й прозирала жорстокість драпіжника, проте він не виглядав пожадливим. Навпаки, попри своє багатство Стілітано, здавалося, продовжував гру. Дуже швидко я переконався, що розкішний був лише його зовнішній вигляд. Він жив у вбогому готелі. Насамперед на коминку я запримітив грубезну паку дитячих журналів, ілюстрованих кольоровими малюнками. Вони супроводжувалися коментарями вже не іспанською, а французькою мовою: малюнки були наївні, як і раніше, а врода, сила та відвага героя, зображеного майже голяка, ніколи йому не зраджували. Щоранку Сільвія приносила йому свіжі журнали, які Стілітано перечитував, валяючись у ліжку. Я подумав, що він провів два роки, читаючи дитячі строкаті оповідки, тимчасом як його тіло та розум, можливо, дозрівали десь поза ними. Він перепродував опій, куплений у матросів, і наглядав за своєю пасією. Увесь свій статок Стілітано носив при собі: одяг, прикраси та гаман. Він запропонував мені працювати під його орудою. Кілька днів я розносив крихітні пакетики його потайним і стривоженим клієнтам.

Як і в Іспанії, з тією самою моторністю, Стілітано злигався з антверпенськими злодійчуками. У барах його частували випивкою, він чіплявся до дівок та педиків. Зачарований його новою вродою, достатком і, можливо, під впливом невідчепних спогадів про нашу дружбу я цілком віддався своєму коханню.