Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

— Ну, ну, розповідай.

— Отож слухай. Не треба грошей, каже він, це не завада. Держава може випустити облігації. На сто, на двісті мільйонів злотих. Платити облігаціями і край. Облігації чотирипроцентні, на шість років. За шість років хоч раз та випаде добра кон’юнктура, отоді хліб продати у себе, в Польщі, або за кордон — це вже величезна вигода.

— Стривай, стривай, — перебив міністр, — непогана думка.

— Непогана? Геніальна!

— Ну, далі!

— Цей Дизма, скажу я тобі, феноменальна голова. Отож, каже, це величезна вигода. По-перше, залишаться сталі ціни, по-друге, зросте грошовий обіг. Держава викине на ринок сто, двісті мільйонів злотих, бо облігації мають бути безіменні, вони замінять готівку тощо. Розумієш? Починаю його розпитувати про деталі, а він каже, що сам не фахівець, але мав намір сказати тобі про все це.

— Мені?

— Так. Він симпатизує тобі.

— Чекай-но, то як він пропонує?

Уляницький знову розповів про свою бесіду з Дизмою, викладаючи весь план і ілюструючи його цифрами. Він так захопився, що вже хотів покликати друкарку і продиктувати їй замітку до преси.

Але врівноваженіший Яшунський спинив його. Це діло треба грунтовно продумати, обміркувати, опрацювати. Він теж вважає, що ідея, можна сказати, чудова. Проте не слід братися до неї сяк-так.

— Насамперед — абсолютна таємниця. А по-друге, треба ще побалакати з цим Дизмою.

— Я можу зараз подзвонити йому.

— А він ще в Варшаві?

— Аякже! У «Європейському». Приїхав, щоб проциндрити трохи грошей.

Міністр здивувався:

— Що ти кажеш? А несхожий на гульвісу. Оскільки я пам’ятаю його, це, знаєш, тип сильної людини. Такі люди звичайно мають здібності вождя, організатора. Найчастіше організатора.

— Кріпка голова, — твердо додав Уляницький.

— Ну, і своя людина. Ех, якби пощастило це зробити! Кліка Терковського раз назавжди дістала б по заслузі. А я? Тобто, я хотів сказати: а ми?! Розумієш, Ясю?

— Ще б пак!..

Надумались того ж вечора побалакати з Дизмою. Міністр узяв візитну картку, написав кілька слів і послав до «Європейського готелю».

Никодим саме вставав, коли принесли листа. У нього було ще досить часу, щоб одягнутись і спокійно пообідати. До міністерства зовсім близько — кілька хвилин ходу. Дизма зиркнув на годинник і рушив пішки.

На дзвоник швейцар відчинив двері і, зміривши Дизму похмурим поглядом, сказав:

— Вам чого? Канцелярія вже не працює.

— Заткни рота, — пихато кинув Никодим. — Я до міністра Яшунського.

Швейцар зігнувся, запопадливо кланяючись.

— Вельми перепрошую, шановний пане, вельми перепрошую. Пан міністр чекає в своєму кабінеті; там же і заступник міністра пан Уляницький.

Догідливо зняв з Дизми пальто.

— Прошу вас, шановний пане, за мною. Це тут, на другому поверсі.

У Никодима якось не вкладалося в голові, що за хвилину він балакатиме з міністром; те, що видавалося зовсім неймовірним, коли він виїжджав з Коборова, тепер ставало дійсністю. Події тягнули Дизму за собою, його несла течія, силу якої він бачив і відчував, хоч і не міг збагнути, чому все це випало саме йому, Никодимові Дизмі.

Діставши виклик до міністра, Никодим зразу догадався, що це зв’язано з пропозицією випустити хлібні облігації, про які він чув од Куницького і якими так захопився Уляницький. Отож тепер Дизму брав острах, що міністр почне докладно розпитувати його, як здійснити цей план. Треба бути обережним. Головне — держатися найкращого методу, який досі давав на практиці безперечні наслідки: якнайменше говорити!

Обидва сановники зустріли Дизму дуже привітно й сердечно.

Уляницький був з ним на «ти», і це з першої ж хвилини створило атмосферу інтимності. Міністр Яшунський почав з компліментів. Нагадав Никодимові банкет 15 липня та інцидент із Терковським.

— Я тоді сказав вам, що якби в нашій країні було більше таких людей, як ви, то й велося б нам краще. Тепер я впевнився, що в нас були б чудові справи.

— Ви надто ласкаві до мене, пане міністре…

— Е, Никодиме, не вдавай із себе скромника! — весело гукнув Уляницький.

Зайшла мова про хлібні облігації. На Дизму посипався град запитань, і хоч обидва сановники почали з того, що, власне кажучи, вони самі не дуже розуміються на сільському господарстві, Никодим був надзвичайно сторожкий, аби не ляпнути якоїсь дурниці. Виручила добра пам’ять: поступово він повторив майже все, що колись йому розповідав про це Куницький. На всякий випадок додав і те, що чув про «свій» план од Уляницького.

Міністр захоплено потирав руки. Уже смеркалось, і Яшунський, запалюючи лампу, весело гукнув:

— Ну, любий пане Дизмо, хоч я й не можу сказати, що ви вельми красномовний оратор, але голова на в’язах у вас є. Отже, чудово. Поки що, будь ласка, нікому ні слова — сувора таємниця! До певного часу. Бо ще дуже багато чого треба зробити. Ясь підготує проект закону, що піде на розгляд економічного комітету ради міністрів, а я завтра побалакаю з прем’єром. Єдина перешкода, яку я бачу у вашому чудовому плані, — це питання складів. Про будування нових складів не може бути й мови — не дадуть кредитів. А втім, це побічні труднощі. В усякому разі, пане Никодиме, здійснення вашого плану без вас не обійдеться, не може обійтись.

— Ну звісно, — пробасив Уляницький.

— Ви не відмовитесь допомогти урядові?

Дизма почухав голову.

— Звичайно, чому ж ні…

— Отже, сердечно дякую вам. По-моєму, в кожному ділі найважливіше — це те, хто його робить. Людина!

Яшунський замикав свій стіл. Уляницький