Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

руки розбійник і зажурився. Він залишив у спокої Прунслика і глипнув у вікно, за яким починало сіріти.

Розповідь ученого щура трохи прояснила ситуацію, але не зовсім. На думку Фаралампаса, принцесу обернули на дводушницю. Таку історію він десь читав, але де — вже не міг пригадати. Перечитати ж не було як, бо все навіки спочило в його бездонному череві. Так-от, у прочитаній книзі принцеса була не зовсім мертвою. Вона наче завмирала вдень, зате вночі оживала. Живилася дводушниця кров’ю лицарів, які приходили на нічну варту.

Дівчина стала упирем уже коли вмирала, тому й попросила батечка, аби присилав їй щоночі поживу. Хитра бестія! За народним повір’ям, таких упирів убивають ударом осинового кілка в серце. А далі закопують дводушника в землю, насипавши в труну дрібно потовченого скла та маку. Тоді він уже не підніметься. Про це щур прочитав в іншій книжці, назву якої теж не пам’ятав.

«Гаразд, — міркував Пинтя, міряючи кроками кімнату, поки цілком не розвиднілося, — упирка — це не найстрашніше. Тут ще більші страховиська водяться. Але чому лицарі кам’яніють? Чому вона чорна, як мішок сажотруса? Хто її перетворив на дводушницю?»

На ці запитання сліпий мудрагель не мав відповіді. Схоже, він знав тільки те, що сам перемолов своїми гострими різцями.

— Тільки одна особа у Закрайсвітті володіє чарами, здатними перетворювати людей на стовпи. Це Кам’яний піп, — поправив щур темні невеличкі окуляри, які захищали його хворі очі від світла. — Але він ніколи нікого не чіпає. Живе собі у своїй країні аж за Шовковою державою.

— Може, він теж сватався до принцеси, а вона йому відмовила? — висловив здогад Пинтя.

— Ні. Його ніщо на світі не цікавить. Він навіть зачаклував своє царство, щоб до нього ніхто не приходив. Кожен, хто ступає на його землю, одразу обертається на камінь.

— От бовдур!

— Еге ж, занадто нервовий тип, — погодився Фаралампас. — Як і ви, паночку. Війна приємна тільки тим, хто її не зазнав.

Після сніданку, що складався з трав’яного чаю та останніх, черствих, як камінь, бубликів, знайдених у кутку креденса, куди вони, вочевидь, випадково закотилися, Пинтя з Прунсликом подалися до короля. Сліпого білого щура про всяк випадок прихопили з собою. Як не крути, він у цьому місті був наймудрі- шою головою. Щурисько невдоволено мурмотів, що має повно роботи, але розбійник безжально заткнув його до своєї тайстри і зав’язав її на мотузок.

Бідолашний король знову не спав, бо привид королеви, скориставшись відсутністю гостей, влаштував уночі справжню істерику.

— Більше я вас нікуди не відпущу, — плакало пів-короля, тримаючись за мокру пов’язку на голові. — Коли це пекло скінчиться?

Пинтя не став розчаровувати нещасного батька версією про дводушність єдиної доньки. Зрештою, це могло виявитися й неправдою. Прихопивши з собою худого, як копчений біс, першого міністра, вони заквапилися до собору.

Як і після першої ночі, у склепі стояла гробова тиша. Принцеса непорушно лежала у скляній домовині, склавши на грудях чорні руки. Однак пса ніде не було. Переглянувши всі закутки, друзі вже вирішили, що сталося щось незбагненне, якийсь третій варіант, про який ніхто не знає, коли це король ткнув пальцем із перетнем у присадкувату постать бороданя з нестриженим розкуйовдженим волоссям, що застиг біля стіни неподалік від кам’яної ляди. Він тримав підняті догори могутні руки, начебто хотів ними когось обійняти. Він був майже голий.

— У нас таких нечупар раніше не було, — хитав головою король.

Статуя невідомого справді вражала тим, що його широке бородате лице мало скидалося на лицарське. Настільки бракувало в ньому шляхетності!

— Це якийсь дикун, а не лицар! — промовив правитель. — Треба його чимось прикрити. Як-не-як, ми в склепі собору.

— Це не дикун, ваше Величносте, — зітхнув Пинтя. — Це наш вірний побратим Кудлош. Нарешті ми побачили тебе, друзяко, у людській подобі. Що ж, навіть заради цього тобі варто було здолати таку важку дорогу до Заклятого міста.

Пинтя оповів королю історію горопашного пса. Урбан III з Іношем тільки скрушно хитали головами, дивуючись підступності Кудлошевої дружини.

— Хоч він і мало схожий на лицаря, але, зважаючи на його стражденне життя й геройську смерть, ми наказуємо помістити пам’ятник цього бідолахи до Галереї героїв, — провістив монарх і сам почав обв’язувати його мотузкою, аби витягти зі склепу.

Та найбільше наші друзі переймалися не вшануванням закам’янілих побратимів, а тим, як дати собі раду наступної ночі. На щастя, у королівському парку вони таки знайшли осину, і за півгодини Пинтя витесав з неї барткою доладний кілок. Лишалося тільки перевірити його в ділі.

А що, як Фаралампас помилявся і принцеса взагалі тут ні до чого? Пинтя посилено міркував, як викрутитися з халепи, і додумався, що лізти в підземелля слід конче удвох. Йти по одному вже не було сенсу. Прунслик сам і так нічого не вдіє, а розбійник або переможе, або перетвориться на кам’яний стовп, який залишиться у Галереї героїв на віки вічні.

До вечора отаман товаришеві нічого не казав, аби той завчасу не накивав п’ятами. А коли стемніло і всі пішли проводжати розбійника до склепу, він виголосив, що хоче дати Прунсликові таємні розпорядження на випадок своєї передчасної, але героїчної загибелі. Мисливцеві так захотілося довідатись про секретні забаганки отамана, що він навіть погодився спуститися в підземелля, хоч і не надовго.

На жаль, Прунслик жорстоко помилився у власних очікуваннях. Бо Пинтя, щойно вони торкнулися ногою долівки склепу, одразу скрутив свого товариша у баранячий ріг, зв’язавши йому руки і заткавши кляпом рота. Той тільки мугикав, божевільно крутячи великими від жаху очима.

Пинтя крикнув нагору, що Прунслик повернеться пізніше, і король з першим міністром заквапився до Ратуші на вечерю. Мисливець залився сльозами, але тверде розбійницьке серце не розчулилося. Пинтя, либонь, уже мав план, бо діяв упевнено і рішуче.

Зв’язаного Прунслика він обклав статуями, аби підступ до лежачого бідолахи був якомога важчим.