Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

плащі (певно, єдине, що не скам’яніло від котрогось невдахи) і став чекати. Смолоскипи палахкотіли, наче душі в пеклі, приречені на довічні муки.

Пес заплющив очі і перенісся у свої роздуми. Йому згадався власний хутір, нива, яку він обробляв. Як це давно було! Здається, це навіть не з ним було, а з кимось іншим, про якого він усе знає. Навіть найменші подробиці. А ось і дружина — гарна, пишна, чорнява, з ямочками на щічках. Як він її плекав, як доглядав! А вона…

Ет, вже б навіть пробачив їй і зраду, і навіть чаклунство. Лишень знову стати на дві ноги, розправити плечі, відчути в руках косу чи сокиру. Хоча, якби з ним не сталося лиха, чи запізнався б він зі славним розбійником Пинтею та Молибогом? Навряд чи.

Орав би собі лан, сіяв кукурудзу чи соняшник, продавав на торговиці… І що б він побачив у своєму житті, окрім власного ґаздівства і повної комори? Так що кожна біда має свій гаразд.

Десь нагорі стало чутно приглушене бомкання дзиґарів. «Північ», — подумав пес і заплющив очі. Але за мить їх відкрив, бо в повітрі щось раптово перемінилося. Складалося враження, що в підземеллі хтось з’явився. Кудлош уважно обдивився все довкола, але нічого не помітив.

— Як добре, що ти прийшов, — озвався дзвінкий дівочий голос. Із труни потяглася пещена чорна рука. — Ти дужий, я це відчуваю. Але щось тебе гнітить. Поможи мені піднятися!

Однак пес не заквапився на поклик мертвої принцеси, знаючи, що небезпеку слід чекати саме від неї. Геремія мусила підвестися сама.

— Гаразд, — мовила невдоволено принцеса. — Я бачу, ти, лицарю, не навчений шляхетних манер.

Кудлош мовчав, боячись видати себе навіть собачим диханням.

— Я знаю твою біду, — раптом мовила принцеса. — Ти не той, за кого тебе мають.

Вовкодав аж сторопів із несподіванки.

— Але я тобі допоможу, — вела далі Геремія. Вона вже встала з труни і, витягнувши вперед руки, рушила у бік Кудлоша. — Ти хочеш, аби я тобі помогла?

— Так! — хрипко промовив необачний пес.

— Тоді пообіцяй, що виконаєш моє наступне прохання.

У голові Кудлоша аж завирували думки: «Невже вона зможе мене знову зробити людиною? Господи, невже я скину цю остогидлу собачу шкуру і буду мати звичайні руки і ноги? Невже всьому настане кінець?»

— То ти обіцяєш? — принцеса вже підійшла впритул і опустилася поруч на темно-синій плащ.

— О… Обіцяю! — проскавулів пес. У цю мить у нього перед очима знову засвітилася зелена нивка і його міцні руки, якими він впевнено обхопив чепіги плуга.

— Тоді прихились до мене! — мовила принцеса і витягла губи для поцілунку.

«Невже вона цілуватиметься зі мною — звичайним вівчарським псом? — здивувався Кудлош. — От кумедія!». І, заплющивши очі, подався їй назустріч…

Пинтя прокинувся від того, що поруч щось голосно зашаруділо. Він ще встиг схопити кінець сну за хвостик і витягнути його з небуття. Так-так, йому снилася потворна бабця, що нагадувала господарку Мідної хащі, — така ж кістлява, поорана зморшками, з ріденькими сивими пасмами. Вона усміхалася залізними зубами і купалася у великій бочці, наповненій… Еге ж, це була людська крівця. Вона стікала по кощавому тілі старої кривавими патьоками, а та лише вдоволено ніжилася.

«Кудлош! — стрілою майнула неприємна думка в голові отамана. — З ним щось трапилось!». І тут парубійко знову почув шурхіт, що долинав із сусідньої кімнати. Якомога тихіше він сповз із ліжка, на якому поруч посопував Прунслик, і рачки прокрався до привідчинених дверей. На щастя, ніч була місячна і вітальня добре проглядалася. На столі біля книжки про летючих створінь примостився дебелий білий щурик. Він видирав своїми маленькими лапками сторінку, а потім спритно точив її великими зубами. Щойно він доїдав сторінку про Татоша, як Пинтя накрив його згори своїм розбійницьким капелюхом із сойчиним пірцем. З-під крисані стирчав тільки пишний фіалковий хвіст.

— Капець, мудрагелю! Сам сатана зараз по твоїй душі дзвонитиме! — вдоволено прорік розбійник, тримаючи шапку обома руками.

— Мені бракує повітря, — закашлявся щурисько. — Я розкажу вам усе, що відаю. Вченість — це солодкий плід гіркого кореня!

— Що, перепудився, великий пожирачу гороху? — Пинтя запалив свічку і несміливо підняв один бік капелюха. — Ні-ні! — раптом передумав він і побіг на кухню.

Легінь приніс великий глечик і, схопивши книгожера за шию, всадив його досередини.

— Ось так буде краще, — полегшено зітхнув отаман і почав розглядати легендарного знавця місцевих таємниць, який відчутно сконфузився, опинившись у незнайомому середовищі.

— Так я вам нічого не розповім, — нарешті вимовив білий щур, швидко водячи довкруж довгими фіалковими вусиками. — Орел не ловить мух! Довіра за довіру. Я вже старий і геть сліпий, а головне — значно вам потрібніший, ніж ви мені. Тож випустіть мене з цієї принизливої посудини.

Пинті не лишалося нічого іншого, як сповнити волю нічного гостя. Адже дорогоцінною була кожна секунда.

Розділ 16. ЧОРНА КРОВ

Коли щур на ім’я Фаралампас, що з якоїсь забутої мови означало «Світла голова», все розповів і Пинтя заходився тормосити Прунслика, була вже четверта година ранку.

— Збирайся, сонна тетерьо! Зі спання не буде коня! — лаявся отаман. — Може, ще встигнемо порятувати Кудлоша!

— Га? Що? Де? — не міг розплющити очі мисливець і знову падав на подушку.

— Ви не встигнете, панове, — байдуже промовив щурисько і знову взявся за читання фоліанта. Себто до його пожирання.

— На Бога! Чому це? — визвірився Пинтя. Він був дуже знервований.

— Поспішай повільно! Без осинового кілка у вас нічого не вийде. А де ви зараз знайдете осину? — зауважив щурисько.

— Справді, сто кіп чортів! — опустив