Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

койке в больнице. Снова отключился. Потом опять прихожу в себя. Доктор мне говорит: «А мы, дружок, тебе ногу ампутировали». Я говорю: «Да ну, вы меня разыгрываете». Поднимаю одеяло и вижу, что ноги нет. Снова отключаюсь. И так дня три подряд. А потом уже привык. Нога у меня как мишень «Дартс» была, вся утыкана шприцами. Только сейчас на костыли встал.

Я питаю Олександра про те, що рухало ним, коли він вирішив їхати на чужу війну. Він повільно, з паузами, відповідає, і я розумію, що брехати він не хоче, але й правду казати боїться.

— Сейчас, без ноги, в плену, или я не знаю, как это назвать, — в заточении? — не скажу, не скажу вам сейчас, зачем я сюда ехал. Ехал помочь. За идею, не за деньги. От души ехал. Готов был умереть. Думал, что вернусь живой или мертвый, но вышло что-то посередине, ни живой ни мертвый. Как-то так.

— Ты слова подбираешь настолько тяжело!

— Я не знаю, что и как вам отвечать. Морально разбит. Подавлен. Все, ноги нет. Что дальше делать? Вот отпустят меня — и что дальше? Я не знаю, что делать. Я не знаю, чем я дальше буду заниматься. Был здоровым парнем, а сейчас я инвалид, и все. Призываю ли кого-нибудь идти на войну? Нет, никого не призываю.

Він надто багато дивився російське телебачення перед тим, як відправитися до Ростова, у навчальний центр, де готували й продовжують готувати бойовиків для української війни. Звісно ж, ні офіцери-інструктори, ні самі курсанти цього центру не вважають себе бойовиками. Олександра вчили партизанської війни. Утім, мінімальна підготовка в нього була й до антиукраїнської «учебки» в Ростові. Строкову він служив кінологом.

— Но с собаками в ДНР ты дела не имел?

— Нет, собак там не было, — усміхається Саша. Чому моє запитання викликає в нього усмішку? Він хоче щось сказати, але раптово змовкає. Власна думка йому явно здалася крамольною. Іноді собаки бувають добрішими за людей, а люди злішими за собак. А ще людські створіння, як щури, йдуть за дударем-щуроловом і синхронно пританцьовують під його просту, але підступну мелодію.

— Я знал, что Нацгвардия и «Правый сектор» не сделали людям ничего хорошего. Они женщин насилуют, пьяные с оружием ходят.

— Это все, что ты о них знаешь?

— Ну, в общем-то, все.

— То есть конкретики никакой, будем так говорить?

— Так и есть, — незлобно всміхається Олександр.

— Ну а ты сам видел, как украинские военные ходят пьяные с оружием и насилуют женщин?

Я не ідеалізую українську армію. На будь-якій позиційній війні є на фронті проблеми з алкоголем. Але про насильство над донбаськими жінками я чув лише з репортажів російського телика. І, здається, мій співрозмовник теж:

— Я сам ничего не видел. Я был с той стороны в ополчении, а с этой стороны в плену, и я не знаю ни одного человека, который бы сказал, что батальоны и «Правый сектор» хорошие ребята, — тут він знову задумався і згадав ще одне джерело інформації. — О таком известно только со слухов. Я же говорю, никто из мирных жителей ничего хорошего о них не говорит.

— Ты можешь какую-то конкретику дать? Не абстрактные слухи, а факты? — я починаю повільно закипати від в’язкої беззмістовності його відповідей. У мене виникає відчуття, що я прориваюся крізь поролонову стіну неймовірної товщини. Намагаюся до нього докричатись, а він, мій візаві, стоїть по той бік і мило, невинно всміхається:

— Да как-то я еще у вас… — і тут він заговорив без пауз. — Вот если бы вы ко мне домой приехали, то я бы вам ответил на все вопросы откровенно. А я сейчас здесь сижу, и Бог его знает, чем все может закончиться.

Я дивлюся на нього, на його єдину ногу і на милиці.

— Как это может хуже закончиться? — вирвалося в мене. — Ты уже без ноги.

— Ну, вторую отрежут. Я не знаю! — засміявся Олександр нервово й невпевнено. І тут мене осяяло:

— Погоди, но ты всерьез веришь, что тебе могут отрезать вторую ногу?!

— Ну, Бог его знает, что здесь может быть.

Що ж це? Він абсолютно щиро переконаний, що за зайве слово, сказане журналісту, його можуть катувати. Сашо, ти не за поролоновою стіною стоїш, тебе з усіх боків оточує непробивний поролон! Я не проб’юся до тебе, не докричуся до тебе, поки ти живеш у поролоновому світі без свіжого повітря! Ну як це так? Людина була ворогом, це правда. Але тільки на полі бою. Українські солдати намагалися його врятувати, перетягнувши джгутом ногу, що кровоточила, і то було цілком нормально. Лікарі в українському шпиталі боролися за рештки його здоров’я. І це теж було звичайною справою, бо клятву Гіппократа ніхто не скасовував. А він по той бік барикад дивився на