Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

— Зачекайте тут. Я по одному їх приводитиму, добре?

Офіцер СБУ зустрів нас в управлінні спецслужби в Маріуполі, там, куди привезли полонених бойовиків. Нам дозволили поговорити з ними на будь-які теми. Хоч про війну, хоч про погоду.

— Вас приміщення влаштовує чи пошукати інше?

Я роззирнувся. Два м'яких пузатих крісла, мрія власника двокімнатної квартири в спальному районі, чудово виглядали б на початку дев’яностих, на тлі полірованого серванта з кришталем та глянцевими корінцями класики зарубіжної літератури. Тим часом у вузькій квадратній комірчині, де вікна закладено мішками з піском та ще й зроблено бійниці, буре штучне хутро, гордість закарпатських меблярів, мало доволі дивний вигляд. Але вибирати не випадало. Для мене важлива не кімната, а той, із ким мене в ній залишать наодинці. Або ті.

— Вам кого першого привести?

Першим до кімнати зайшов хлопець років тридцяти. Повні губи, запитальний погляд. Тягне прострілену ногу, спираючись на милиці. Сідає в крісло й розповідає про себе. Нічого особливого. Дмитро. Співвітчизник, із Костянтинівки. Був водієм, став бойовиком. Або ополченцем, як сам себе називає. Його в складі групи з шести осіб відправили шукати найманців на українських блокпостах біля Мар'їнки. Вони були впевнені, що Донецьк обстрілюють фашисти-молодики зі Східної Європи. Так роз’яснювало ситуацію розгубленим містянам місцеве телебачення.

— Вы считали, что украинцы бомбят Донецк? — перепитую його вкотре.

— Я не говорю, что украинцы. Наемники, — впевнено відповідає Діма.

— Ну а какие наемники, кто? — я наполегливо прагну домогтися, щоб він описав образ ворога. Але у відповідь чую невиразне пояснення.

— Я не знаю, я их еще не видел, — після довгої паузи відповідає бойовик Діма.

— Ну а в ваших средствах массовой информации говорят о каких-то наемниках. Откуда они?

Питання виявилося дуже незручним.

— Ну, поляки какие-то там, не поймешь, — каже Діма так, ніби відмахується від настирливого, як муха, питання. І, вслухаючись у власну відповідь, розуміє, як по-дурному вона звучить.

А ще я бачу по його очах, що він починає розуміти: завдання, на яке його послали і яке забрало в нього здоров’я, теж було дурним.

— Узнать, есть там наемники или нет. Услышать говор там иностранный. Засекли нас, начался обстрел, выжило нас три человека из шести.

Вони були одноразовими солдатами. Їх відправляли на завдання, видавши мінімум зброї й навіть не запропонувавши вдягти бронежилета. Коли ті, хто вижив у ході цього безглуздого рейду, розповідали про нього, у мене не лишилося сумнівів, що бойовики змінили партизанську тактику «вдар і тікай» на «вдар і помри». Камікадзе, хай їм грець. Тільки не в курсі, що разом із боєкомплектом одержали квиток в один кінець. Хоча другий земляк, Юра з Чернігова, наче це розумів. Він вовком дивився на мене впритул і, пропустивши повз вуха півтора десятка питань, відповів на єдине.

— Рассчитываете ли вы когда-нибудь вернуться домой? — спокійно мовив я.

I тут він широким жестом рук, скутих сталевими браслетами, різко вказав на підлогу.

— Минус два уровня, минус два я вернусь! — вигукнув він.

Я, зізнаюсь, розгубився, і він зрозумів, що його відповідь потребує пояснення.

— Минус два уровня земли. В гроб! — знову майже закричав бойовик.

Він був упевнений, що живим звідси не вийде. Йому було дуже шкода себе. Злі сірі очі наповнювалися слізьми. А може, йому просто хотілося плакати від ненависті до тих людей, яким він програв. Вони виявилися праві. Він — ні. Цілком достатній привід для ненависті.

Третій бойовик, несхожий на перших двох. Саме він був головною метою нашого візиту до Маріуполя. Росіянин, із Воронежа. Ходили чутки, що це досвідчений диверсант і що ДНРівці, намагаючись відбити його, висилали в тил нашим військам ще одну диверсійну групу. Але це, на мій журналістський жаль, виявилося тільки чутками. Воронезький хлопець був таким же, як і його товариші, одноразовим солдатом без бронежилета. І ось він сидить переді мною, двадцятип’ятирічний тямущий будівельник із російської глибинки. З гарною усмішкою та добрими очима. Сидить і розповідає про те, що ніколи не думав, яким сильним буває фантомний біль.

— Вот нет ноги, понимаете, а она болит. Болит иногда так безумно, что выть хочется. Читал когда-то об этом, думал, что это писательские фантазии. А оказалось — правда.

У нього дуже правильна, майже літературна мова. Насичена образами, а не матірними вигуками. Відразу видно: він великий любитель поговорити. У таких, як він, є рідкісний талант, як кажуть, «їздити по вухах» красивих дівчат. Не брехати, а саме майстерно плести нитку розповіді, привертаючи увагу і до сказаного, і до себе. До речі, про свою дівчину він каже в минулому часі, так, ніби втратив її разом з ампутованою ногою.

— Александр Пашков. Саша, — усміхаючись, відрекомендувався він. — Обнаружили нас под Марьинкой. Мы ушли на Гранитное. Именно там нас отработали и обработали… А дальше помню все какими-то фрагментами. Была у меня с собой граната. Думал, надо ее взорвать, потому что слышал из нашего телевидения, что украинцы над пленными издеваются. Думаю, живым не сдамся. Но душку, видимо, не хватило. Ранения почти не почувствовал. Такое легкое покалывание, словно пчелка меня укусила. А потом страшная усталость. Чувствую, несут меня куда-то. Принесли в какой-то подвал, стукнули пару раз, записали на видео. Дальше не припоминаю. Вышел в астрал. Вернулся, смотрю, лежу на