Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я зітхнув.

— Не знаю, Карі. Треба, мабуть, таки йти в поліцію. Я хвилююся за тебе. Краще б ти залишилася у батьків, доки все не скінчиться…

Карі з мене посміялася.

— А я? Хіба я не хвилююся за тебе також? Ліпше бути разом.

— Може, й так…

Карі похитала головою.

— Нема чого сушити собі голову. Ти сказав — вівторок, то почекаємо до вівторка.

Того вечора, перш ніж іти спати, я перевірив усі двері та вікна. Карі вже заснула, я ж іще довго лежав, прислухаючись до нічних звуків, а коли нарешті забувся неспокійним сном, верзлися мені страхітливі кошмари.

У неділю сяяло сонце. Я вийшов з батьком на прогулянку до парку. Він ступав поволеньки, дрібними, короткими кроками, опираючись на ціпок.

— Я й не знав, що ти з ціпком ходиш.

Батько помахав ним трохи дратівливо, вдарив по зів'ялих квітах при стежці.

— Недавно мені видали, — буркнув він, а за якийсь час додав:

— Я ходжу вже не так бадьоро. Ноги трохи підгинаються. Ціпок допомагає.

Ще дві квітки підкосило свистким ударом палиці. Батько не любив говорити про себе.

Дерева стояли майже голі, простягаючи чорне гілля до вицвілої блакиті неба; землю встеляв килим мокрого листя. Ми брели мовчки. Сонце вже не гріло, і я тішився, що вдягнув пухову куртку. Батько, як завжди, був у синьому вовняному пальті з сірим шаликом на шиї. З-під просторих штанів стирчали гострі, кістляві коліна. Останніми роками весь його одяг став наче завеликим. Я дивився на батька і думав, що він поволі зникає, тане просто в мене на очах.

— Карі… — озвався він. — Ти і Карі…

— Що?

— Ви не думали про дітей?

— Про дітей? Чому ти про це питаєш?

— Цілком природне запитання. Хотілось би побачити внуків.

Мені аж мову відібрало. Ніколи не подумав би про батька, що він з тих, хто мріє про внуків. До мене він ставився стримано й жорстко, аж доки я став доволі дорослим.

— То як — думали?

— Ну, не знаю. Я не думав.

Батько пирхнув.

— Скільки Карі років? Тридцять три?

— Тридцять.

— От-от… Тобі сорок п'ять. А ти навіть не задумався жодного разу, чи хоче вона дитини.

Я відчув легку роздратованість. Зазвичай ми розмовляли на нейтральні теми. Батько не належав до тих людей, кому хотілось би звіряти душу, але сьогодні він не мав стриму.

— Звісно, їй хочеться материнства, Мікаелю. Смішно, що тобі таке навіть на думку не спадало. Вона жінка в зрілому віці.

— Нам добре й удвох…

Я чув свій голос ніби збоку: трохи ображений. Я немов захищався. А батько вів далі, не зважаючи на мене.

— Інше питання, чи хоче вона дитини саме від тебе. Жінки мріють про дітей лише з тими чоловіками, яким повірять у любов на все життя. Ось так просто!

Ціпок люто гамселив рештки квітів на клумбі і врешті знищив ворога під корінь.

Батькові слова були доволі грубим втручанням у мої приватні справи. Я вже жалкував, що прийшов сьогодні його провідати. Це так було несхоже на нього.

Ми повернули й рушили в зворотній бік. Вечоріло. Перед нами сунули наші тіні, наче мовчазні друзі. Вони постійно супроводжували нас, просто ми їх досі не бачили. Невже батько має рацію, невже Карі, справді, мріє про дитину?

Ми прийшли до пансіонату для літніх людей, де мешкав батько, зупинилися перед входом. Здійнявся вітер. Батько змерз і втомився. Куди й поділася моя роздратованість, я подав йому руку і попрощався.

— Ще натішишся внуками, тату, — сказав я. — Ти ще проживеш багато років…

Батько глянув на мене. Його сині очі, які я добре пам'ятав, тепер немов вицвіли, немов колір витік з роками. Білки почервоніли від холодного вітру.

— Що ти про це знаєш, Мікаелю? — тільки й мовив він.

Того вечора я думав про Ганса Ґудвіка. Він ще досі не давався чути. Завтра вівторок, і я вже не сподівався, що він озветься.

Думав я і про Карі. Дуже хотілося запитати її, чи хоче вона дітей, чи це, справді, є її мрією, але не запитав. Не знаю, чому… не відважився.

І заснув.

Десь здалеку пробивався звук, якого тут не мало б бути. Дивний звук, не міг відтворити його в пам'яті. Було тільки відчуття, що я його вже колись чув і знову забув, а ще відчуття, що він не вписується у звичні звуки ночі. Я прислухався, але нічого чужого не вловив. Карі поруч дихала рівно й майже нечутно. Далекий гул вуличного руху, рик мотоцикла на високих обертах, шерех коліс звіддаля, на головному шосе. Легеньке лопотіння гардин