Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Увійшла служниця з тацею. На ній стояли два порцелянові чайники і дві філіжанки.

— Цейлонський? Китайський? — запропонувала Анабель.

Максиміліян по-дитячи знизав плечима, звиклий до кави з молоком.

Запах жасмину нагадав Морґенові рідний садочок, милу мутер та вимогливого фатера, і він упав у меланхолійний настрій.

— Леді, я вперше так далеко від свого дому і без підтримки рідних мені людей.

Він умочив свої пухлі вуста у філіжанку з чаєм.

Анабель занепокоїлася: чи не натякає сей Зігфрід і на сердечну самотність? Ґеньо писав, що він відтручує від себе усіх панн та паній, заабсорбований розмаїтими винаходами.

— Мені би знати певно, що ваш князь зацікавиться пропозиціями, на які я поклав усе своє життя, відмовившись від спокус сього світу.

— О сер, ви промовляєте, як старий алхімік! А ми вже у двадцятому столітті! Можна поєднати прекрасне і корисне: любов і бізнес! — запалилася удавана летунка, щоб раптом Морґен не взявся випитувати в неї про різні летунські речі. — Ось скажіть мені: за скільки часу можна склепати вашого літака, що бігтиме по землі, летітиме під хмари і сідатиме на воду? Я би знайшла поважних замовників.

— Рік-півтора... — засумнівавшись, сказав галицький Едісон.

— Я гадаю, що це влаштує військового міністра, — забрехалася далі нікуди Ґеньова спільниця.

Максиміліян ладен був заплакати: усе його безталання, пошуки грошей, безсоромний сміх неосвічених земляків, що мали його за ідійота, — усе лишалося в минулому. А щасливе теперішнє — ділова леді Емілі-Анабель, яка цими днями закине слівце самому князеві Уельському, що подбає про військове летунство задля державної міці Британської Імперії.

Та треба знати практичних німців, що хоч і злітали під хмари, але й твердо стояли на ґрунті.

— Де ж я мешкатиму стільки часу?

— О, ніяких проблем! Міністр забезпечить... Я завтра візьмуся за ваші справи, а сьогодні мене запросили в оперу: племінниці князя Уельського хочуть зазнайомитися.

Анабель висадила Морґена біля убогого, але чистенького готельчика, в якому переважно зупинялися провінційні пастори, наказала добре пильнувати руру з кресленнями і зникла у знаменитому тумані.

Максиміліян довго не міг заснути, тому взявся за листа до батьків. Привчений до стриманости, він сповістив новини коротко: його вдосконалення високо поцінували знавці летунської справи; він буде прийнятий військовим міністром; у найближчі півтора роки працюватиме на британську армію.

Міс Анабель Діккенс ламала голову, що далі робити з Ґеньовим приятелем, наївним і довірливим, як дівчина перед причастям, і, не вигадавши нічого путящого, заснула сном праведниці. Хай би їй приснився князь Уельський, якого кілька разів бачила звіддаля і світлий образ якого знадобився, щоб переконати Максиміліяна Морґена — вона справжня леді, обдарована з королівських рук. Сам же ангельський лицар лежав із загіпсованим передпліччям після чергової ловецької пригоди.

 кщо Турбійон весело розпочав нову справу, в душі уявляючи себе театральним новатором, то Ізабелі з Франсуа Шиньйоном не так щастило: частка здобичі, уділена жандармами, швидко танула, як льоди[40] під п'єцом[41]. Успіх «Хрещеної матері» виявився нетривалим, а навколо — стільки молоденьких дурнуватих дівчаток, що конкуренцію з ними можна виграти лишень у тямущого чоловіка, який знає ціну розквітлій жіночій красі супроти молодечої привабливости. Таких в кіновім ділі не було.

— Поживемо тихо, непримітно, вдаватимемо убогих людей, — пропонував Шиньйон. — А потім, одного дня...

— Отримаємо спадок? — підкусила його Ізабеля, з чого стало зрозуміло, що їй сей мистецький аматор не лише набрид, а й переконав у дрібній кількості розуму.

— Тоді в одіжі індійського магараджі буду провіщати прийдешнє: таких віщунів у Парижі немає. Є незрячі, горбаті, старі, але щоби чоловік гарний і молодий, пишно вдягнений...

«Он ти як високо занісся! Певно, вважаєш мене старою й потворною?!» — подумала Ізабеля і відповіла на пропозицію мовчанкою.

— Мила, не гнівайся, я вже все обрахував: спочатку клієнтці показуємо несамовитого годинника. Вона буде приголомшена і повірить будь-яким несусвітнім нісенітницям.

— Ти гадаєш, що до тебе прибіжить юрма жінок?

— А хто ж не дає вмерти з голоду зцілителям, віщунам і проповідникам?! Та ж не чоловіки!

Тут варто детальніше оповісти про останнє сподівання Франсуа на фарт. Колись він поцупив у лавці з древніми книгами мідяну скарбничку, вкриту брудно-зеленкуватими плямами і смугами. Поцупив так, знічев'я, бо вона стояла між порожніми каламарями і предпотопними писачками, на яких пил віків змішався з книжковим пилом і звичною вуличною пилюкою, що її ніхто не переможе і в третьому тисячолітті. Так от: у скарбничці і справді лежав скарб, про який, певно, не знав крамар. Це був дивовижний