Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

— Я не знаю, що там діється... — прошепотіла Анжеліна. — Я лише знаю, що рештки цього полку стоять напоготові. І, — показала рукою на казарму, — я боюся за свого сина, — додала вона.

— І то слушно, — проказав інтендант. — Нас розбито! За два дні вороги будуть у Парижі. Імператор приїде завтра. Я не переймаюся цим. Я довгі роки вірно служив йому. Тепер я чекаю, що вирішать видатні. Я філософ, мадемуазель!

Хоча Анжеліні були неприємні голос, сміх і слова колишнього капрала, вона все ж кивнула головою, тільки-но він закінчив говорити, і навіть не знала, чому. Ця зустріч і засмутила, і водночас утішила її. Вона відчувала, дарма що її очі були опущені, прихильний і ніжний погляд чоловіка. А те, що він, як сказав, філософ, був поранений, і повідомив, що завтра прибуде імператор, Франція зазнала поразки, вороги за два дні будуть у Парижі, а «видатні» будуть вирішувати щось, — це все схвилювало її не менш гостро, ніж його прихильний і болісний погляд.

Колишній капрал запропонував Анжеліні «пройтися куди-небудь». Ця пропозиція не здивувала її: вона чекала її, а може, навіть бажала. Тепер вона аж ніяк не могла повернутися в палац, до своїх подруг у кімнаті. Анжеліна й не запитувала, куди її хочуть повести. Одразу рушила. Ступивши кілька кроків, колишній капрал узяв її під руку. Легенький, трохи боязливий і трохи приємний трепет поширювався від його напружених м’язів. То було владне чоловіче тремтіння, вона відчувала його в руці, в усьому тілі, воно ображало її, а водночас і тішило. Анжеліні здавалося, ніби вона складається тепер із двох частин. Було дві Анжеліни: одна зарозуміла і сповнена огиди до чоловіка збоку від неї, а друга безпорадна і вдячна цьому чоловікові за якийсь безіменний спосіб порятунку, який він запропонував їй. Вона мовчала, а він говорив. Розповідав про політику, про світ, про труднощі й помилки імператора. Він, здавалося Анжеліні, водив її по місту дуже довго. Хтось інший думав за неї, хтось інший визначив їй мету. Це було ганебним, але приємним. Адже вона така самотня і така зраджена! Чоловік був чужим, але обіцяв якийсь притулок, усе-таки якийсь притулок. Не треба йти додому. В усьому тілі втома. Приємна втома. Був прохолодний осінній день. Лихі фіалкові хмари пролітали над самими покрівлями, а на перехрестях вітер дув одразу з усіх чотирьох боків. Інколи нога наступала на твердий, жовтий, звіяний із якогось саду листочок. Він ламався під ногою з сухим мертвим звуком, що нагадував радше розтрощені кістки, ніж розтоптаний листок. Невдовзі впали сутінки, а інтендант давно вже замовк.

Вони зайшли до барвистого, повного ліхтарів, гармонік, унтер-офіцерів і служниць дому у Ванві. Анжеліна давно не пила так багато й поквапно. Вона сиділа на червоному м’якому плюшевому диванчику поряд із чоловіком. Диванчик був м’який, проте спинка такого самого кольору була оманлива і тверда, лише обтягнені тканиною дошки, які симулювали лагідний затишок. Немов щоб захистити спину Анжеліни від тієї підступної спинки, інтендант простяг праву руку і обняв її за плечі. Лівою рукою знову налив вина в келихи. Нахилив свою рожеву, приязну біляву голову до обличчя Анжеліни. В тонесенькій сіро-блакитній млі вона відчувала її дедалі ближче. Соромилася себе і не боронилася. Поцілувала солодкі м’які вуса. Здається, це тривало вічність. Розплющила очі. Згадала, що навіть не знає, як звати чоловіка. І, немов усе було б упорядкованим та очевидним, виправданим перед Богом і світом, якби вона знала ім’я, запитала:

— Як тебе звуть?

— Шарль! — відповів чоловік.

— Чудово! — мовила Анжеліна, і їй здавалося, ніби тепер усе гаразд.

Цю ніч Анжеліна провела з інтендантом Шарлем Руфіком. Щоправда, спершу вона з певним острахом помітила, що він немов має властивість змінюватися від години до години, а то й через коротші часові проміжки. Спершу, коли він скинув кітель, то був другий Шарль, Шарль у жилетці з рукавами сорочки; а коли він скинув жилетку, був уже третім чоловіком, ще чужішим за попереднього; а коли нахилився над нею й почав пестити, їй здавалося, ніби він став геть страхітливо незнайомим. За кілька годин він розбудив її, свіжий, бадьорий, із розчесаними й напомадженими вусами, і його обличчя скидалося на круглу золотаво-рожеву, пронизану сонцем ранкову хмаринку. Він був цілком одягнений, вірна шпага висіла в нього на стегні, немов ніколи й не покидала його. Тепер це був інший чоловік, іще чужіший за попередніх.

Удень Анжеліна забула про інтенданта, а коли він часом таки спадав їй на думку, їй щастило швидко проганяти його образ. Вона соромилася себе, бо ж він був чужий, а вона все-таки потребувала його, і те, що вона потребувала чужого, завдавало їй ще тяжчого сорому. Але швидко підходила година, коли вона пообіцяла знову побачитися з ним. Тепер він наближався до неї, ставав дедалі виразнішим, дедалі ближчим і зрештою справді живим.

Це все сталося з Анжеліною в останні дні перед великим збуренням у країні. Можливо, й те збурення, в якому вона опинилась, було наслідком загального страху, що навис тоді над країною, немов лиховісні хмари перед бурею. Ще до того, як у Парижі справді стало чути гуркіт ворожих гармат, усім здавалося, ніби вони вже чують провісників ворожої канонади. Ще до того, як люди дізналися, що імператора розбито і він із рештками армії тікає до столиці, всі вже здогадувалися, що він зазнав поразки й утікає. Цей здогад був ще страшніший, ніж упевненість, яка з’явилася через кілька днів. (Лихі здогади збурюють просте людське серце, натомість впевненість у лихові лише ослаблює і засмучує його.)

Анжеліна корилася цим законам. Під час загального збурення й вона була розгублена і спантеличена, серед загального страху і її опанував страх.

Одного дня Шарль, унтер-офіцер інтендантської служби, зник. Кілька днів його присутність на певному місці певної години була ганебним, але хоч якимсь притулком. Сьогодні Анжеліна чекала марно. Вона сиділа в невеличкому шинку, навколо лунали звуки гармоніки, вряди-годи на неї позирали господарі, що знали її і, здається, й самі