Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Починаючи з цього розділу, я говоритму здебільшого про літературу.

Український народ, який в нерівних і програшних битвах утратив зброю і припинив народжувати політичних вождів, народ, якого окупанти позбавили навіть князів, гетьманів, отаманів, генералів – ворон не позбирає їх кісток, мусив витворити для свого порятунку новий політичний інститут, в якому б едукацію здобували не регіментарі, що із озброєним до зубів військом відвойовують народові незалежність, а мислителів, які йдуть на приступ ворожої фортеці з натужною мислю.

«Zmiana pozycji», – сказав би польський фацетист, а воно так і є: загальна концепція усіх моїх історичних романів теж зводиться в мене до єдиної формули «меч і мисль», яка означає переміну зброї, засобів боротьби.

Це закономірно, так воно є. «Зміна позицій» відбувалася не тільки в нас – багато народів у різні часи обирали своїми політичними вождями поетів (Хосе Марті на Кубі, Христо Ботєв у Болгарії, Шандор Петефі в Угорщині, перелік можна б вести й далі), проте в Україні політизація літератури набрала явної однобокості. Аж так багато літературних вождів як Україна не мав жоден народ світу – не було ніде в цьому потреби. В інших народів при першому спалахові боротьби за незалежність літературні провідці ідентифікувалися з політичними вождями і йшли на штурм чужої ворожої фортеці; в нас же ворожою фортецею став власний народ, його впродовж віків невпинно штурмують митці, хльоскають його нагайками, славлять і лають, повертають йому пам’ять, аби він не заснув мертвим сном і не став жорствою на завойовницьких трактах.

Тому в нас література стала функціональною, а не самодостатньою, як у більш цивілізованих народів; всі українські письменники досі були і нині є національно заангґажованими, творці незалежної поезії традиційно вважалися мало що не відступниками; гасло «мистецтво для мистецтва», що закликає до розвитку високої штуки як самостійного духовного самовираження, оголошувалося політичним гріхом, за який безжально шмагав українських модерних поетів своїм критичним канчуком Іван Франко.

А з Тараса Шевченка патріотична українська еліта, з одного боку, а російський держиморда – з іншого – спільно зробили ідола, і він з великого поета поступово перетворювався в рупор ідей національних організацій і соціальних станів; над ним маніпулювали, мов сектанти над Біблією, професійні політики й політичні невігласи, патріоти і яничари, свої макіавеллісти і чужі фальсифікатори, солодкі українофіли й закляті українофоби… І навіть ми, сучасні письменники, й донині цитуємо Шевченка де треба і не треба, підсилюємо його поезією свої політичні аспірації, а про його поетику, його науку мистецтва знаємо дуже мало, бо так мало мали часу – через постійну загрозу національного зникнення – вникати в секрети шевченківської поетичної творчості.

Проте без політизації літератури ми б не вижили як нація, давно б уже втратили не тільки мистецтво, а й елементарні національні ознаки; українські письменники протягом століть штурмували свій власний народ і таки перемогли його – пробили міцний панцир підневільної лінивості і сплячки, а за це платили волею і життям, висилаючи з-поміж себе на рідні барикади найкращих своїх представників: Шевченка – в солдатчину, Грабовського – в тюрму, Франка – на розтерзання польським шовіністам, Лепкого, Маланюка, Самчука, Багряного – у вигнання; віддали, зрештою, на смерть усе літературне відродження двадцятих років, загатили мордовські табори у сімдесятих і нарешті послали їх у перший український парламент, де вони, перемагаючи інфаркти, проголосили незалежність України.

У всіх письменників мого покоління, які вважають себе українськими патріотами, іншого засобу боротьби, ніж політизованість і літературна професійність, не було. Адже більшовицька система нічого позитивного у собі не мала – позитивним було тільки те, що її опротестовувало. В антирадянській мережі протесту на перше місце вийшла література, і тому більшовизм так нещадно з нею боровся.

Ми ще не знаємо, що з наших набутків залишиться жити в наступній епосі вільного національного розвитку. Можливо, найкращі наші твори стануть неактуальними й нецікавими. Будьмо до цього готові. А тому я закликаю нинішнє молоде письменницьке покоління йти в зворотному напрямку, проте – вперед: від політизованої літератури до чистого і незалежного мистецтва.

Усвідомлюю, що це не швидко станеться. До новітньої якості мистецтва ще довго будемо йти заанґажовані, проте неухильно звільнятимемось від політичної залежності. Паростки українського модерну ми вже бачимо – це передовсім поезія Ігоря Калинця, а теж Віктора Неборака, Івана Малковича, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, проза Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Галини Пагутяк, Ярослава Павлюка…

На нинішньому ступені національного розвитку функція літератури повинна категорично змінитися: надалі письменники підуть уже не за схемою «література і держава», а навпаки – «держава і література», інакше навіть тоді, коли станемо зовсім незалежними, – залишимося нікому не цікавим народом на своєму духовному загумінку.

…Цей короткий розділ пишу 1 січня 1992 року. Настав перший Новий рік за незалежної Української держави. Вперше по телебаченню вітав наш народ не московський імператор, а український Президент – під звуки національного гімну, на тлі синьо-жовтих кольорів. Як не розірветься від щастя серце! Адже попереднє покоління ще гинуло в безнадії, переконане, що Україна навіки пропала. Чи міг хоча б на секунду уявити собі нинішній день мій стрийко Михайло Іваничук перед тим, як більшовицький убивця вистрелить йому в потилицю? Таж ні…

А втім, вірили. Адже писав Богдан Лепкий у своїй епопеї «Мазепа»:

«Нинішній програш (Полтавська битва) переміниться у завтрашню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна винищити докраю або перетворити на чужий лад».

Вірили. Та це були тільки мрії: ніхто тоді не знав, у який спосіб можемо стати