Андрій Цінцірук - Коло Елу

Колона вирушила в дорогу, а село заридало. Плач було чутно чи не в кожній хаті. Плакали не тільки люди, а й тварини, птахи, дерева. Було таке враження, що небо стало сірішим, дерева опустили гілля, домашня худоба й птиця, що якимось дивом залишилася в господарствах, замовкла. І тільки собаки навперебій, мов змагаючись, один перед одним завивали цілими ночами.

За кілька тижнів усе заспокоїлося. Та не надовго. Прийшла перша похоронка, потім – друга, третя. Плач і надривний крик злились у чорно-сіру примару, що раз по раз кидала блискавки врізнобіч, немов заброда блукала селом, човгаючи з одного кінця в другий, і не могла знайти виходу. Інколи двічі заходячи в ту саму хату.

Одного весняного дня похоронка прийшла в наш дім. Маленький трикутник, який приніс поштар, провістив про загибель Петра. А до закінчення війни залишався місяць. Але, як з’ясувалося, це закінчилася їхня війна, а не наша.

Марія зробила коротку паузу й, ковтнувши з горнятка чаю, продовжила:

– Павло, котрого не взяли на фронт через неповноліття, довго ходив невтішно, не розмовляв навіть зі мною. Зникав кудись на цілий день, потім і на ніч.

А якось на наше подвір’я заїхала вантажна машина. З неї зістрибнуло кілька озброєних солдатів. З кабіни вийшов військовий й одразу запитав:

– Де він?

– Хто? – не одразу зрозуміла я.

– Син твій, Павло! – різко сказав незнайомець і, не чекаючи запрошення, зайшов у хату.

А я й сама кілька днів не бачила синочка. Згодом з’ясувалося, що він разом із хлопцями підпалив будинок, де військовики зберігали зброю й документи.

Син довго не повертався додому. Приблизно місяць. Один сусід розповів, що бачив його в місті.

Та якось уночі хтось тихенько постукав у вікно. Я виглянула й побачила свого синочка. Худого, обдертого, але живого. Цілу ніч ми сиділи в темряві й розмовляли. Павло сказав мені, що йде в ліс. А я ж знала, що це таке. Адже не одного парубка з навколишніх сіл привозили мертвими на вантажівках і скидали посеред села, не даючи поховати по-людськи. І лише вночі рідні, мов злодії, тихцем забирали тіло й таємно ховали.

Протягом трьох років тривало це пекло. Час від часу ночами приходив Павло, інколи й не сам. Я готувала їжу, вони забирали продукти і йшли, майже не розмовляючи. А я дивилась їм услід і молилася. Не знала, чи побачу сина живим іще раз, уважно вслухаючись у нічну тишу.

Щодня приїжджали військовики. Особливо зачастив капітан, командир яструбків. Він постійно кричав:

– Где твой сученыш?! – і обзивав мене такими словами, що я в житті не чула.

У селі ширилися розмови, що москалі ніяк не можуть упіймати хлопців. І начебто командує ними мій Павло. Хоча він був наймолодшим. Скільки б засідок не робили, як би ліс не прочісували, він виводив своїх побратимів із небезпеки. За таку кмітливість і хитрість дали йому прізвисько Лис.

Одного разу взимку хтось постукав у двері. Я відчинила. На порозі стояв незнайомий чоловік. Він привітався й попросив дозволу зайти.

– Заходьте, звичайно, – запросила я його в хату.

– Я від Павла, – незнайомець говорив пошепки і, роззираючись довкола, продовжив: – Він сьогодні прийде вночі. Просив приготувати вечерю.

Чоловік пішов, а я не знала, за що взятися. Та за годину в мене все пеклося, варилося й смажилося. Насунулися сутінки. Година за годиною, очікування перетворилося на справжнє пекло. Я сіла біля вікна й, вдивляючись у темінь, задрімала. Не знаю, скільки часу тривав мій сон, та розбудив мене сильний гуркіт. Розуміла: Павло так би не стукав. Доки я дійшла до дверей, вони їх виламали, а розчервонілий капітан, вимахуючи пістолетом, кричав на весь голос:

– Где он?!

Я мовчки дивилася на непроханого гостя.

– Где твой Лис? – Капітан окинув поглядом кухню і, побачивши готову їжу, кинувся до неї й почав розкидати по підлозі. – И что ты, старая ведьма, хочешь сказать, что себе это все приготовила? Бандитов кормишь?

У цей момент я зрозуміла, що мій син укотре оминув пастку, і зраділа.

Капітан із ревінням кинувся на мене, збив із ніг і почав копати, а потім потягнув до печі й притулив голову до розпеченої жаровні. Я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то відчула страшенний біль і запах паленого волосся. Цей шрам залишився в мене на все життя.

Марія обережно провела рукою по спотвореному шрамом чолі, мов хотіла переконатися, що це був не сон.

– За кілька днів знайшли капітана, повішеного на величезній вербі над сільським ставком.

Після цього випадку я більше не бачила сина. А за кілька тижнів приїхало до нас багато машин із військовиками. Робили велику облаву. Багатьох хлопців тоді впіймали й постріляли. Казали, що й сина мого також. Та я не вірила. Не приймало моє материнське серце цю звістку. Те, що немає на світі моїх Василя й Петра, я знала, відчувала. А за Павла була впевнена – живий.

Марія задумалась, і в палаті запала цілковита тиша.

– І що далі? – не стрималася Зінаїда.

Жінка сумно всміхнулась і відповіла:

– Молилася. Молилася за нього день у день рік за роком. Ніколи не подавала його ім’я до церкви за упокій. Тільки за здоров’я. Односельці дивилися на мене, як на божевільну. Через п’ять років отримала від нього звісточку. Він