Андре Мальро - Королівська дорога

— Для кожного?

— Ні для кого! Вона не існує ні для кого. Мало хто зміг би жити… Насправді всі думають про… Як би це сказати, аби ви краще зрозуміли? Про те, щоб бути вбитому. Саме так. Але це нічого не значить. Смерть — це цілком інакша річ, цілком протилежна. Ви ще надто молодий. Я ж збагнув її, коли побачив, як старішає дружина… Я вже вам розповідав про Сару. Якщо цього замало, скажу ще: коли я вперше відчув себе безсилим…

Ці слова Перкенові було так важко витискувати з себе, як виривати з землі переплутане цупке коріння:

— Я НІКОЛИ НЕ БОЯВСЯ СМЕРТІ… Старості — так. Особливо, якщо ти віддалений од інших. Виродження. Мене гнітить — як би це пояснити — моя людська поведінка… Хай я старішаю, а це жахливо. Час роз’їдає мене, мов рак… Час — володар життя. Всі ці гидкі комахи лізуть до лампи, бо їх вабить світло. Терміти живуть у своїх термітниках, бо ті привабили їх. А я не хочу бути привабленим.

Довкола чувся таємничий шурхіт — так щоночі в джунглях оживало дике життя. Більше Клод не мав сили запитувати — слова, які зринали в його свідомості, плинули повз Перкена, ніби якась невидима підземна річка. Чи не шукав, бува, цей чоловік, віддалений безмежними джунглями від усього світу, яким володіють лише розум та істина, поряд з Клодом якогось людського існування на противагу привидам, що ховалися в темряві? Він витяг свій пістолет — по стволу тьмяно ковзнув промінчик світла.

— Все моє життя залежить від того, що я подумаю, коли захочу встромити дуло собі в рот і натиснути на цей гачок. Справа в тім, як мені це розцінювати: як самознищення чи як дію. Життя — це матерія, отож треба знати, що з неї робити, хоча, якщо сказати чесно, з неї ніколи нічого не роблять, але існує декілька способів нічого з неї не робити… Аби жити якимсь чином, треба покінчити з його погрозами, падінням і тому подібним. Пістолет — то чудова гарантія, бо вбити себе легко, якщо, звичайно, смерть є засобом. Ось у чому сила Грабо…

Ніч тихенько спустилася на нетрі, раптово сповивши землю непроглядною пітьмою. Над багаттям, яке ледве палахкотіло, линули і відразу губилися чисті й монотонні голоси двох тубільців. Зовсім поруч з ними масивний будильник точно відлічував безконечну тишу джунглів. Своєю постійністю, незаперечністю, яка притаманна всім механічним предметам, цей годинник більше зв’язував Клода з людським життям, аніж вогонь і голоси. Його думка проясніла, проте все ще була під впливом надприродної величі, навіюваної ніччю та вогнищем. Здавалося, все довкола прагнуло переконати його в людській нікчемності.

— А інша смерть, та, що всередині нас?

— Існувати всупереч усьому цьому, — Перкен показав поглядом на загрозливу велич ночі. — Ви розумієте, що це означає? Існувати всупереч смерті — це те ж саме. Інколи бувають хвилини, що мені здається, ніби зараз я розквитаюся з собою сам. Можливо, незабаром стріла все владнає…

— Смерть не вибирають.

— Але прийняти або відштовхнути свою смерть мене примусить саме життя.

Він простяг руку, і червоний відблиск вогню ковзнув уздовж тіла. Ця невеличка людська пляма з ногами, які губилися в темряві, і з голосом, що уривчасто бринів серед неосяжного простору, важили рівно стільки ж, як і цей нічого не значущий жест. І лише цей голос, який лунав під сліпучим небом, серед смерті й мороку, належав людині, але в ньому було стільки чогось нелюдського, ніби божевільного, що Клод відчув себе десь далеко від нього.

— Ви хочете померти з ясним усвідомленням смерті, так і не розслабившись?..

— Я мало не помер — вам ще не відоме збудження, породжене абсурдністю життя, коли ти віч-на-віч з ним, ніби з голою жінкою…

Він зробив жест, наче зривав із себе одяг.

— Геть роздягненою. Раз — і гола…

Клод, не маючи сил відірвати очей від зірок, мовив:

— Ми майже всі уникаємо власної смерті…

— Я живу, спостерігаючи за нею збоку. І те, що ви хочете сказати, але боїтеся — це правда: можливо, я слабший од неї. Тим гірше! У знищенні життя є якась своя привабливість…

— А вам ніколи серйозно не спадало на думку покінчити з собою?

— Я думаю про свою смерть не задля смерті, а задля життя.

Голос його напружився, мов тятива лука, і виказував єдине почуття: болісну безнадійну радість, видобуту з руїни, з такої ж безмежної глибини, як і ця темінь.

Прокинувшись, вони рушили далі. Бойових стріл та п'явок стало менше. Час од часу всю долину наповнювало дике галасування мавп, яке заглушало удари коліс об пеньки.

У кінці стежки, на галявині, розпливчасто, мов у погано наведеному біноклі, показалося село стієнгів. Клод розглядав захисну дерев’яну огорожу, наче небачену ніколи зброю. Її підняті балки-шлагбауми красномовно свідчили про міцність, а те, що раптом показалось над огорожею, наганяло страх. Це була могила з прикрашеними пір’ям ідолами та величезний череп буйвола. Сліпуче сонячне світло заливало роги. За високою огорожею джунглі, здавалося, зникли, залишивши замість себе під відкритим небом лише ці незвичайні речі. Провідник відчепив ще кілька очеретяних ліан і, коли візки проїхали, знову натягнув їх.

Брама була напіввідчинена. Вони увійшли. Меоєць, який стежив за ними, зачинив ворота прикладом гвинтівки. «Нарешті, посланець від Грабо!» — сказав Клод. «Чому ж він не опускає гвинтівки?» — подумав Перкен, але скрегіт воріт перервав його роздуми, і він пішов уперед.

Праворуч, абияк зліплені, стояли присадкуваті хижі, які наполовину вгрузли в землю, —