Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Хто мені подарунки дарував? Ніхто. Приїжджає на Восьме березня. Зустрічаю на вокзалі:

— Давай, синку, допоможу.

— Сумка, мамо, важка. Ти візьми мою трубку креслярську. Але неси обережно, там креслення.

Я так і несу, а він перевіряє, як я несу. Що там за креслення?! Удома він роздягається, я швидесенько на кухню: як мої пиріжки? Підводжу голову: стоїть і тримає в руці три червоних тюльпани. Де він їх узяв на півночі? У Карелії? У ганчірочку загорнув і в трубку креслярську, щоб не замерзли. А мені ніхто ніколи квітів не дарував.

Улітку поїхав до будзагону. Повернувся саме перед моїм днем народження:

— Мамо, вибач, що не привітав. Але я тобі привіз... — І показує повідомлення на грошовий переказ.

Читаю:

— Дванадцять карбованців п’ятдесят копійок.

— Ти, мамо, забула великі цифри. Тисяча двісті п’ятдесят карбованців...

— Таких шалених грошей зроду в руках не тримала і не знаю, як їх писати.

Він такий задоволений:

— Тепер ти відпочинеш, а я буду працювати. Буду багато заробляти. Ти пам’ятаєш, коли я був маленький, я обіцяв, що виросту і буду носити тебе на руках?

Правда, таке було. І виріс він метр дев’яносто шість на зріст. Піднімав і носив мене, мов дівчинку. Напевне, тому ми так любили одне одного, що в нас нікого більше не було. Як би я його дружині віддала, не знаю. Не пережила б.

Надіслали повістку йти в армію. Він хотів, щоб його взяли в десантники:

— Мамо, набирають у десантні війська. Але мене, сказали, не візьмуть, тому що я своєю силищею всі стропи пообриваю. А в десантників такі гарні берети...

І все-таки він потрапив до Вітебської десантної дивізії. Приїхала до нього на присягу. Навіть не впізнала: виструнчився, перестав соромитися свого зросту.

— Мамо, чому ти в мене така маленька?

— Тому що я сумую і не росту, — ще пробувала жартувати.

— Мамо, нас відправляють до Афганістану, а мене знову не беруть, тому що я один у тебе. Чому ти не народила ще й дівчинку?

Коли вони приймали присягу, було багато батьків. Чую:

— Мама Журавльова тут? Мамо, ідіть вітати сина.

Я підійшла і хочу його привітати, а він же метр дев’яносто шість, ніяк не дотягнуся до нього.

Командир наказує:

— Рядовий Журавльов, нахиліться, нехай мама вас поцілує.

Він нахилився і поцілував, і хтось нас тієї миті сфотографував. Єдиний армійський знімок, який у мене є.

Після присяги його відпустили на кілька годин, і ми пішли в парк. Сіли на траву. Зняв він чоботи — ноги стерті до крові. У них був марш-кидок на п’ятдесят кілометрів, а чобіт сорок шостого розміру не було, йому дали сорок четвертий. Не скаржився, а, навпаки:

— Ми бігли з рюкзаками, навантаженими піском. Як ти гадаєш, яким я прибіг?

— Напевно, останнім через ці чоботи.

— Ні, мамо, я був першим. Я зняв чоботи і біг, і пісок не висипав, як інші.

Мені хотілося зробити для нього щось особливе:

— Може, синку, до ресторану підемо? Ми ніколи з тобою не були в ресторані.

— Мамо, купи краще мені кілограм льодяників. Оце буде подарунок!

Перед відбоєм ми розсталися. Він помахав мені услід кульком із льодяниками.

Нас, батьків, розташували на території частини в спортзалі на матах. Але ми тільки під ранок лягли, всю ніч ходили навколо казарми, де спали наші хлопці. Заграв горн, я підхопилася: поведуть на фіззарядку, раптом ще раз побачу його, хоч здалеку. Біжать, усі в смугастих маєчках — пропустила, не вгледіла. Вони ходили строєм до туалету, строєм на фіззарядку, строєм до їдальні. По одному їм не дозволяли, тому що, коли хлопці дізналися, що їх відправляють до Афганістану, один у туалеті повісився, ще двоє собі вени перерізали. Їх стерегли.

Сідали в автобус, я єдина з батьків плакала. Ніби мені щось підказувало, що бачила його востаннє. Незабаром він написав: «Мамо, я бачив ваш автобус, я так біг, щоб побачити тебе ще раз». Коли ми сиділи з ним у парку, по радіо співали: «Як рідна мене мати проводжала». Почую тепер цю пісню... (Ледь стримує сльози.)

Другий лист починався: «Привіт із Кабула...» Прочитала і так почала кричати, що прибігли сусіди. «Де закон? Де захист? — билася головою об стіл. — Він у мене єдиний, навіть за царських часів єдиних годувальників в армію не брали. А тут на війну послали». Уперше після народження Сашка пошкодувала, що не вийшла заміж, що нікому мене захистити. Сашко, траплялося, дражниться:

— Мамо, чому не виходиш заміж?

— Тому що ти мене ревнуєш.

Засміється і промовчить. Ми збиралися жити разом довго-довго.

Ще кілька листів — і мовчання, таке довге мовчання, що я звернулася до командира частини. І Сашко відразу ж написав: «Мамо, не пиши більше командиру частини, знаєш, як мені дісталося? А я не міг тобі написати, руку оса вкусила. Просити когось не хотів, ти злякалася б чужого почерку». Жалів мене, вигадував казки, ніби я не дивилася щодня телевізор і не могла відразу здогадатися, що він був поранений. Тепер, якщо один день не було листа, у мене відмовляли ноги. Він виправдовувався: «Ну, як можуть надходити щодня листи, якщо нам навіть водичку раз на десять днів привозять?» Один лист був радісний: «Ура-ура! Супроводжували колону в Союз. Дійшли до кордону, далі не пустили, але ми хоч здалеку подивилися на Батьківщину. Ніде кращої землі немає». В останньому листі: «Якщо я проживу літо, я повернуся».

Двадцять дев’ятого серпня я вирішила, що літо добігло краю, купила йому костюм, туфлі. Висить у шафі...

Тридцятого серпня... Перед тим як іти на роботу, зняла із себе сережки і перстень. Чомусь не могла носити.

Тридцятого серпня він загинув.

За те, що лишилась жива, я маю дякувати своєму братові. Він тиждень лежав ночами біля мого дивану, як пес. Стеріг мене. А в мене на думці було єдине: добігти до балкона і вистрибнути із сьомого поверху... Пам’ятаю, внесли домовину в кімнату, я лягла на неї та міряю, міряю... Один метр, другий метр... Син у мене майже двометровий був... Руками міряла, чи за зростом домовина... Як навіжена говорила з домовиною: «Хто там? Чи ти там, синочку?» Привезли в закритій домовині: ось, мати, твій син... Віддаємо тобі... Я не могла поцілувати його востаннє. Погладити. Я навіть не бачила, у що він одягнений...