Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

із Союзу... За митною інструкцією, одній людині дозволено везти дві пляшки горілки і чотири вина, а пиво в необмеженій кількості. Пиво виливаєш, заливаєш пляшки горілкою. Етикетка «Боржомі», спробуєш — сорок градусів. Закручена банка з варенням, рукою дружини хімічним олівцем написані етикетки «Чорничне», «Полуничне», відкриваєш — сорок градусів. У нас пса звали «Вермут». Червоне око, не жовтіє. Пили «шпагу» — відпрацьований спирт із літаків, антифриз — рідину для автомобільного охолодження. Попереджаєш солдатів:

— Пийте все, але антифриз не пийте.

За день-два після того, як вони прибули, кличуть лікаря:

— Що?

— Новенькі антифризом отруїлись...

Наркотики курив... Ефект різний... То «шубняк» нападав, ходиш заморочений, то будь-яка куля летить, а здається, що в тебе ціляться. На ніч викуриш... Починаються галюцинації... Усю ніч сім’ю бачу, дружину обіймаю... У деяких були кольорові видіння. Наче кіно дивиться... Попервах наркотики нам продавали в дуканах, потім давали безкоштовно:

— Кури, росіянине! На, кури... — Бачата бігають і тицяють солдатам.

Хочеться посміятися... (Посміхається, але очі сумні.) Я не тільки страшне, але й смішне пам’ятаю. Улюблені анекдоти...

— Товаришу підполковнику, як пишеться ваше звання — разом чи окремо?

Звичайно, окремо. Слово для перевірки «під столом».

— Товаришу полковнику, де копати?

— Від паркану і до обіду.

Помирати не хочеться... Незрозуміло і не хочеться... Гиденькі думки... Навіщо пішов до військового училища, а не до будівельного? Щодня з кимсь прощались... Зачепив розтяжку підбором, почув клацання детонатора і, як завжди в цьому разі, не впав, не притиснувся до землі, а здивовано озирнувся на звук і прийняв на себе десятки осколків... Розірвало танк: днище розкрило, як консервну бляшанку, повиривало катки, гусеницю. Механік-водій намагався вибратися через люк, видно було лише руки — далі не зміг, згорів разом із машиною. На ліжко вбитого в казармі ніхто не хотів лягати. З’являвся новенький, по-нашому «замінник»:

— Спи поки тут... На цьому ліжку... Ти все одно його не знав...

Згадували частіше тих, у кого лишилися діти. Сиротами будуть рости. Безбатченки. Ну, а тих, хто нікого не лишив? Дівчата нових женихів знайдуть, а матері нових синів виростять. Усе ще не раз повториться.

За війну нам на диво дешево платили: якихось два оклади, з яких один переводили у двісті сімдесят чеків, із нього вираховували ще внески, передплату на газети, податок тощо. Тоді як звичайному вільнонайманому працівникові на Салангу платили по тисяча п’ятсот чеків. Порівняйте з офіцерським окладом. Військові радники отримували в п’ять-десять разів більше. Нерівність виявлялася на митниці... Коли везли колоніальний товар... У когось магнітофон і пара джинсів, а в когось відеосистема і до неї п’ять-сім чемоданів завдовжки з матрац, називали їх «мрія окупанта», солдати ледь тягнуть. Коліщатка не витримували. Плющилися.

У Ташкенті:

— З Афгану? Дівчинку хочеш... Дівчинка, мов персик, дорогий, — закликають у приватний бардак.

— Ні, дорогий, дякую. Додому хочу. До дружини. Квиток потрібен.

— За квиток бакшиш давай. Італійські окуляри будуть?

— Будуть.

Поки долетів до Свердловська, заплатив сто карбованців і віддав італійські окуляри, японську хустку з люрексом і французький косметичний набір. У черзі навчили:

— Чого стоїш? Сорок чеків у службовий паспорт — і за день удома.

Беру на озброєння:

— Дівчино, мені до Свердловська.

— Квитків немає. Окуляри вдягни і подивися на табло.

Сорок чеків у службовий паспорт...

— Дівчино, мені до Свердловська...

— Зараз перевірю. Як добре, що ви підійшли, тут один відмовився.

Приїжджаєш додому у відпустку — потрапляєш до цілком іншого світу — у сім’ю. Перші дні нікого не чуєш, тільки бачиш. Торкаєшся їх. Як вам розказати, що таке провести рукою по голівці своєї дитини... Уранці на кухні запах кави і млинчиків. Дружина кличе снідати...

За місяць їхати. Куди, навіщо — незрозуміло. Про це не думаєш, про це просто не можна думати. Знаєш одне: їдеш, бо треба. Служба така. Уночі на зубах скрипить афганський пісок, м’який, як пудра чи борошно. Щойно ти лежав у червоній пилюці... Або в сухій глині... Поряд гарчали БМП... Згадав, схопився — ні, ти ще вдома... Їдеш завтра... Батько попросив заколоти порося... Раніше він ріже порося, я не підійду, вуха затискаю, щоб не чути цього виску. Утікав із дому.

Батько:

— Давай допоможи, — і дає ніж.

Я кажу.

— Відійди, я сам... У серце треба, сюди. — Узяв і проколов.

Кожен сам займався своїм порятунком. Сам!

Я пам’ятаю...

Сидять солдати. Унизу йдуть старий і віслючок. Вони з гранатомета: шар-р-рах! Ні старого, ні віслючка.

— Хлопці, ви що, з глузду з’їхали? Старий і віслюк... Що вони вам зробили?

— Учора теж ішли старий і віслючок. Ішов солдат. Старий з віслючком пройшли, солдат лишився лежати...

— А може, це інший старий та інший віслючок?

Не можна проливати першу кров. Увесь час будеш стріляти у вчорашнього старого і вчорашнього віслючка.

Довоювали. Лишились живими, повернулися додому. Тепер розбираємось...

Капітан, артилерист

— Ніколи раніше не молилася, тепер молюся... До церкви на службу ходжу...

Я сиділа біля домовини і питала: «Хто там? Чи ти там, синочку?» Тільки це і повторювала: «Хто там? Відгукнися, синку. Ти в мене виріс великий, а домовина така маленька...»

Минув час. Я хотіла дізнатися, як загинув мій син. Звернулася до військкомату:

— Розкажіть, як загинув мій син? Де? Я не вірю, що його вбили. Мені здається, що я поховала залізний ящик, а син десь живий.

Військком розізлився і навіть прикрикнув:

— Це розголошенню не підлягає. А ви ходите і всім говорите, що у вас загинув син. Наказ — не розголошувати!

...Добу я мучилася, поки народила. Дізналась — син! — біль минув: не дарма мучилася. З перших днів боялася за нього, більше нікого в мене не було. Жили ми в бараці, жили так: у кімнаті стояло моє ліжко і дитячий візок, і ще два стільці. Працювала я на залізниці стрілочницею, зарплата шістдесят карбованців. Повернулася з лікарні — і відразу в нічну зміну. З візочком на роботу їздила. Візьму із собою плитку, нагодую його, він спить, а я потяги зустрічаю і проводжаю. Підріс, почала самого вдома лишати. Прив’яжу за ніжку до ліжка і йду. Він виріс у мене хороший.

Вступив до будівельного училища в Петрозаводську. Я приїхала його навідати, він поцілував мене і кудись побіг. Образилась навіть. Заходить до кімнати, посміхається:

— Зараз дівчата прийдуть.

— Які дівчата?

А це він збігав до дівчат похвалитися, що до нього мама