Фоззі - Червоні хащі

— А я от горбушку укрáїнского, бувало, візьму (я автоматично виправив його: украї́нського, — та Журба на це вже давно не зважав), так-от часником її натру, сіллю чорною зверху — й нічого кращого нема. А тепер і хліб не той, і часник.

— То в тебе зубів просто нема, — спробував пожартувати я, але Журба образився і потягнув пальцем щоку, оголивши ясна: трохи зубів там іще було. —

— Слиш, нарком Ягода, хорош карієс светіть, — пройшовши повз стіл, Йосип попрямував до роздачі, де швидко наклав собі залишки сніданку і повернувся до нас. Іще йдучи, він почав свою чергову історію: — Ми с Матвеєвной вчерась одну поганку заворачивалі, так она, зараза, дала перєд отбоєм протівень от куріци вилізать хлєбом, і шо-то мнє нєхорошо.

— Сільно? — ввічливо перепитав Журба.

— Та живот так ломіт… В лєсу уже нє разобрать, гдє мойо, а гдє Бродягіно, — радісно зізнався Старенький і почав розминати в рисі шматок масла. — Но єсть і хорошая новость, — додав він, озирнувся навколо й відгорнув полу піджака. У внутрішній кишені там сяяла пляшка коньяку.

— Де взяв? — гарячим шепотом поцікавився Григорій, одним ковтком допив чай і посунув склянку до Йосипа.

— Тіше будь, — відповів той, поправив піджак («ето для здоров’я, строго по распісанію») і почав їсти.

— Шо? — здивувався Григорій і почав ображатися.

Йосип трішки вичекав і пояснив:

— Ви пока єщо хропаля давалі, я прішол Бродяге хавчика взять. А тут (він хитнув головою в бік телевізора) передача. Говорят, пятьдєсят грам для здоров’я полєзно, но нє болєє. Я і думаю: раз мнє сєгодня худо, надо слушаться врачей. Пошлі с Бродягой на сєло, взялі пляшку. Оно б, конєчно водкі хорошей, с Айдабула, но «Дєсна» тоже пойдьот. Понял?

— Понял, — надув губи Журба і сумно подивився на мене, очікуючи на моральну допомогу. Та в цьому контексті я був їм не помічник.

Йосип швидко впорався зі сніданком і продовжив знущатися зі сусіда:

— Я ж так подумал: у меня короткій дєнь, так шо буду двойную норму брать — послє днєвного отбоя.

Насолодившись сумом Журби, Йосип нарешті зглянувся:

— Ладно, ізищу тєбе полтішок вечером, — я ж нє петушко, — після чого з тривогою прислухався до власних нутрощів і промовив із притаманною йому шляхетністю: — Так, опять двойноє дно открилось. Пойду Анатольєвну на бумагу раскулачу.

Але у дверях їдальні він зупинився і гучно звернувся до жінок біля телевізора:

— Так, еліта морга, в двенадцать повтор футбола, так шо всє свободни, — я занімал с утра, — не звертаючи уваги на їхні зустрічні зауваження, він поглянув на нас із Григорієм і додав: — В двенадцать на базє, как штикі! Займусь вашим образованієм.

І нарешті вийшов.

До дванадцятої лишалося не так і багато часу. З огляду на низьку рухливість Журби простіше було вже тут дочекатися того футболу, ніж десять хвилин укладати Григорія на койку, а потому стільки само часу витрачати на підйом і привезення до початкової точки. А про те, щоби пропустити навіть повтор матчу і не йшлося: Йосип за таке з’їв би нас із усіма наявними тельбухами.

Тому я відніс посуд до кухонного віконця, повернувся за стіл, і ми покірно лишилися чекати на трансляцію. Журба відірвався від екрана, де той самий француз щойно прийняв поцілунок від дівчини в червоній сукні, й почав нову історію, в якій ішлося про чоловіка, котрого щойно згадав Старенький. Як з’ясувалося, Петушкою прозивали одного з колишніх мешканців нашої богодільні. Сашко-Петушко його звали. Тільки для того, щоби підтримати розмову, я перепитав, хто ж дав йому таке двозначне прізвисько. Та воно й так було зрозуміло: хто ж іще, як не наш Д’Артаньян?

Звали його Олександром, було йому десь під вісімдесят, жив він у будинку чи не з радянських часів і вирізнявся тим, що їв окремо від усіх, бо не бажав ні з ким розділяти трапезу. І так само не ділився зі сусідами по першій палаті передачами, які часом отримував од рідних. Старенький, зрозуміло, не міг оминути такої невідповідності статуту, тож римовано прозвав Сашка Петушком і взагалі не давав йому продихнути.

Той Олександр узагалі був дивний дід: стверджував, що переховується в нашому будинку від Рокфеллерів, які розшукують його по світі й ніби хочуть убити за те, що він вигадав вічний двигун, який працює на сонячній енергії. За версією Журби, той Сашко дійсно непогано розумівся на електриці й часто-густо ремонтував проводку та перемикачі, які тут стабільно «гавкалися» раз на місяць, бо постачали їх сюди люди, котрі все хороше вкрали ще в обласному центрі.

Так-от, Сашко-Петушко одного ранку не вийшов на сніданок. Його шукали скрізь і не знайшли. Якби біля будинку ще була якась водойма, можна було би вирішити, що він пішов і втопився, та найближчий ставок був за двадцять кілометрів, а тут риба була тільки привозна. Тому діда шукали довго, з міліцією, зі собаками й усіми відповідними службами, та слід обривався за воротами…

Відтоді про зниклого так нічого й не дізналися. Серед його речей знайшли великий пакунок чаю зі запискою: «Йосипу, щоб він подавився». З цього зробили колективний висновок: Сашко-Петушко зник із власної ініціативи, він живий і мешкає тепер десь далеко — там, де його не зможуть знайти кляті Рокфеллери. Єдине питання — в Зінки лишилися його паспорт і пенсійне, а без цих безцінних паперів жоден українець похилого віку й кроку свого кволого не зробить! Але Григорій схилявся до того, що Сашко занюхав небезпеку від лютого нафтового лобі й заховався десь далеко: чи то в дикій Кіровоградській, чи то в Чернігівській області, з якої лісами можна вийти через Біловезьку пущу до Білорусі.

Я мляво перепитував, Журба наводив