Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Кейт засумнівалася: може, це все-таки шафа?

— І наразі ми маємо тут пацієнтів із дійсно дивовижними хворобами, — захоплено казав психолог. — Можливо, ви погодитесь піти подивитися на одну або дві з наших поточних зірок?

— Залюбки. Це було б дуже цікаво, пане Стендіш, ви дуже ласкаві.

— На цій роботі потрібно бути ласкавим, — відповів Стендіш і на якусь мить увімкнув усмішку.

Кейт намагалася стримувати нетерплячість, яку відчувала. Їй не подобався пан Стендіш, у неї було враження, що в ньому було щось марсіанське. Більш того, насправді вона хотіла дізнатися лише про те, чи не прибув до цієї лікарні рано вранці новий пацієнт, а якщо так, то де він тепер знаходиться і чи не можна його відвідати.

Спочатку вона була спробувала домогтися цього відверто, але якась секретарка зневажливо відмовила їй на підставі того, що Кейт не знала ім'я чоловіка, якого шукала. Просте запитання — чи не мають вони високого ставного блондина? — справило зовсім неправильне враження. Принаймні, вона переконувала себе саму в тому, що це враження було зовсім неправильне. Телефонний дзвінок до Алана Франкліна дозволив їй скористатися менш відвертою тактикою.

— Добре! — на обличчі пана Стендіша промайнув сумнів, і він знову викликав з шафи пані Мейг'ю.

— Пані Мейг'ю, стосовно останнього, що я вам сказав…

— Так, пане Стендіш?

— Адже ви зрозуміли, що я хотів, щоб ви це занотували для мене?

— Ні, пане Стендіш, але я охоче зроблю це.

— Дякую, — дещо напружено сказав пан Стендіш. — І приберіть тут, будь ласка. Тут наче…

Він хотів був сказати, що тут наче на смітнику, але в кабінеті панувала атмосфера клінічної стерильності.

— Просто приберіть, — завершив він.

— Так, пане Стендіш.

Психолог коротко кивнув, змахнув зі свого столу неіснуючу порошинку, ще раз ненадовго ввімкнув усмішку для Кейт, а потім вивів її з кабінету в коридор, підлога якого була бездоганно вкрита тим видом бежевих килимів, що б'ють електрикою кожного, хто намагається по них ходити.

— Ось, бачите? — сказав Стендіш, указуючи лінивим змахом руки на частину стіни, повз яку вони йшли, але навіть не намагаючись пояснити, що саме він пропонував їй побачити та про що побачене мало їй сказати. — І ось, — сказав він, указуючи на дверну петлю.

— А, — додав він, коли ці двері відчинилися до них.

Кейт стурбовано спіймала себе на тому, що злегка сіпалася кожного разу, коли в цій будівлі відчинялися які-небудь двері. Зовсім не такої реакції вона очікувала від досвідченої нью-йоркської журналістки, хоча насправді вона й не жила в Нью-Йорку, а статті для журналів писала виключно про туризм. Вона досі відчувала неспокій через те, що за кожними дверима шукала великого білявого чоловіка.

За цими дверима великого білявого чоловіка не було. Натомість там була маленька білява дівчинка приблизно десяти років, яку везли на кріслі з колесами. Вона здавалася дуже блідою, хворобливою та замкнутою. Її губи нечутно шепотіли. Про що б вона собі там не шепотіла, це її турбувало й збуджувало, вона постійно вертілася в кріслі то в один бік, то в інший, ніби намагалася втекти від слів, що видавав її рот. Кейт була так сильно зворушена цим видовищем, що інстинктивно попросила санітарку, яка штовхала крісло, зупинитися.

Вона присіла, щоб лагідно подивитися дівчинці в очі, і це сподобалося санітарці, але панові Стендішу — не дуже.

Кейт не стала вимагати уваги дівчинки, вона лише запропонувала їй відкрите дружнє обличчя, щоб подивитися, якою буде реакція на нього, але дівчинка чи то не могла відреагувати, чи то не хотіла. Її рот не припиняв невтомну працю, неначе існував окремим від решти обличчя життям.

Але придивившись до неї уважніше, Кейт припустила, що дівчинка була не стільки хвора й замкнута, скільки втомлена, виснажена, що їй усе це невимовно остогидло. Їй був потрібен відпочинок, їй був потрібен спокій, але її рот не припиняв рухатися.

На мить її погляд перетнувся з поглядом Кейт, і повідомлення, яке ним отримала Кейт, було чимось на кшталт: «Мені шкода, але поки це відбувається, вам доведеться вибачити мені мою неувагу». Дівчинка глибоко вдихнула, смиренно примружила очі й продовжила своє невпинне мовчазне шепотіння.

Кейт нахилилася вперед, намагаючись розчути хоч кілька слів, але не змогла нічого розібрати. Вона кинула запитальний погляд на Стендіша.

Він відповів:

— Курси акцій.

Кейт не змогла втримати подив.

Знизавши плечима, Стендіш додав:

— На жаль, вчорашні.

Кейт здригнулася від того, що її реакцію пояснили настільки неправильно, і щоб приховати своє збентеження спішно знову подивилася на дівчинку.

— Ви хочете сказати, — сказала вона, — що вона просто сидить тут і виголошує вчорашні курси акцій?

Погляд дівчинки пройшов мимо Кейт.

— Так, — сказав Стендіш. — Щоб дізнатися про це, довелося запросити людину, яка вміє читати по губах. Ми всі, природно, дуже зраділи, але потім виявилося, що ці курси вчорашні, і це нас дещо розчарувало. Не такий вже й значущий випадок насправді. Аберантна поведінка. Цікаво було б знати, навіщо вона це робить, але…

— Стривайте-но, — сказала Кейт, намагаючись замість відвертого жаху надати голосу велику зацікавленість, — ви стверджуєте, що вона виголошує… Що?.. Завершальні ціни акцій в кінці дня чи…

— Ні. Це, звісно,