Джон Б. Джудіс - Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

зарплати й ціни і попит на імпорт, змусила старорежимні фірми вийти з бізнесу й допомогла компаніям, які вижили, збільшити норми прибутку.

Тетчер також прибрала регулювання промисловості та фінансової сфери й знизила податки на бізнес і багатіїв. Вона дозволила приватизувати деякі державні виробництва, а розмір інших спробувала зменшити. Коли 1984 року робітники вугільних шахт протестували проти масових звільнень, Тетчер успішно встояла проти їхнього натиску, так само як свого часу Рональд Рейган — проти авіадиспетчерів. Національна промисловість утратила понад 250 тис. робочих місць, але в результаті галузі, що лишилися, стали більш продуктивними, і після 1984 року економіка почала повільно відновлюватися. Як пише історик Тоні Джудт, «немає сумніву, що ефективність британської економіки після початкового падіння в 1979—1981 роках в роки Тетчер зросла»[231].

Однак, як це трапилося і в США, розрив між тими, хто заробляв найбільше, і тими, хто отримував середній і низький дохід, збільшився. Робітник із «синіх комірців» із середнім доходом опинився під загрозою зникнення. За роки правління Тетчер (коли найвища ставка податку на доходи фізичних осіб впала із 60 % до 40 %) найвищі 20 % працівників за рівнем доходу збільшили свою частку в національному доході з 36 % до 42 %. Обробна промисловість, що була джерелом багатьох робочих місць із середнім доходом, становила 18 % ВВП, коли Тетчер посіла свій пост, і впала до 15 % ВВП, коли вона йшла з посади 1992 року. Під час правління наступних лейбористського та консервативного урядів тенденція до нерівності у Великобританії тривала. На 2010 рік обробна промисловість становила 10 % ВВП, а нерівність продовжувала зростати.

У Франції на час президентських виборів 1981 року інфляція зросла до 14 %, безробітних було 1,5 млн. Унаслідок цього Франсуа Міттеран став першим президентом-соціалістом П’ятої республіки. Міттеран намагався виробити альтернативу тетчерівському неолібералізмові. Обраний 1981 року після того, як правоцентристський уряд не зміг зупинити сповзання французької економіки вниз, Міттеран разом зі своїми радниками виходив із припущення, що падіння вичерпало себе, і незабаром глобальний попит почне зростати. Маючи більшість у парламенті, Міттеран і Соціалістична партія постановили масштабно підвищити соціальні витрати з метою перерозподілу багатства та підживлення споживчого попиту. Також вони вдалися до широкої націоналізації, щоб гарантувати реінвестування отриманих бізнесом прибутків. Якщо це був не соціалізм, то це була ліва версія адміністративно-командної економіки Шарля де Голля.

Політика Міттерана посприяла економічному зростанню. За перші два роки його президентства економіка Франції виросла на 2 %, тоді як у більшості країн Європи тривала рецесія. Однак із тих самих причин, в умовах рецесії в решті Європи та США, попит на французький експорт сильно відставав від французького споживчого попиту на імпорт. Протягом першого року Міттерана при владі дефіцит торгового балансу Франції майже подвоївся. Це спричинило кризу платіжного балансу.

Зазвичай країна, що має дуже великий дефіцит торгового балансу, може здійснити девальвацію своєї валюти, що зробить її імпорт дорожчим, а експорт — дешевшим. Однак Франція боялася девальвації. Ціну на нафту встановлювали в доларах, і якби Франція провела девальвацію своєї валюти, її рахунки за нафту стрімко виросли б, нівелюючи будь-який вплив девальвації на її торговий баланс. Крім того, 1979 року Франція, побоюючись, що плаваючий курс долара дестабілізує її валюту, погодилася об’єднатися з ФРН і чотирма іншими членами Європейської економічної спільноти (European Economic Community) й створити Європейську валютну систему (ЄВС), що вимагала збереження фіксованого діапазону вартості валюти.

Жан-П’єр Шевенман, міністр наукових досліджень і промисловості часів Міттерана, рекомендував вийти з ЄВС та дозволити франку впасти. Але Міттеран, який також уважав «Franc fort» (сильний франк) символом величі Франції, натомість вирішив іти тим самим шляхом, що й Тетчер. Починаючи з 1982 року, він знизив попит на імпорт, скоротивши споживчий попит за допомогою зменшення витрат, підвищення податків і заморожування зарплат. Рівень безробіття підвищився із 7,3 % 1981 року до 10,5 % 1985 року, але інфляція вповільнилася, торговий баланс поліпшився, і темпи зростання, після падіння, почали потроху збільшуватися. На той момент це ще не було цілком очевидно, але провал Каллаганата кардинальний розворот Міттерана засвідчили кінець післявоєнного консенсусу на засадах соціал-демократії та кейнсіанської економіки.

Соціаліст Ліонель Жоспен, який обіймав пост прем’єр-міністра за часів наступника Міттерана Жака Ширака, зрештою, приватизував більше компаній, ніж Міттеран націоналізував, та скоротив податки на багатіїв. Під час виборів він різко критикував Пакт ЄС про стабільність і зростання, який обмежував розмір бюджетного дефіциту, але після того твердо його дотримувався. 1999 року, обійнявши посаду канцлера Німеччини, соціал-демократ Ґерхард Шредер переглянув угоду між німецькими профспілками та керівництвом бізнесу з метою утримання зарплат на попередньому рівні. 2003 року Шредер виступив на захист суперечливих законів Гартца[232], які полегшували фірмам наймання та звільнення працівників. Прем’єр-міністр від Лейбористської партії Тоні Блер, який обійняв пост 1995 року, продовжив політику Тетчер, спрямовану на дерегуляцію фінансової сфери та бізнесу. Коли 2002 року Тетчер запитали, яким є її найбільше досягнення, вона відповіла: «Тоні Блер і Новий лейборизм[233]. Ми змусили наших опонентів змінити погляди»[234].

Деяким соціалістичним, соціал-демократичним і лейбористським партіям удалося, як і Блерові, отримувати посади та навіть вигравати передвибори, але, відмовившись підтримувати розширення державного сектора та життєздатних галузей обробної промисловості на користь вільної торгівлі, дерегуляції фінансової системи та глобалізованого капіталізму, вони почали втрачати лояльних виборців з-поміж робітничого класу. Це разом із розпадом комуністичних партій Франції та Італії після краху Радянського Союзу розчистило простір для появи нових сил, привабливих для робітничого класу. І цей простір (особливо для правого популізму) розширювався під впливом іще одного чинника — швидкого зростання кількості неєвропейського іммігрантського населення на тлі зменшення кількості робочих місць.

Іммігранти та ісламісти