Людмила Когут - Мудрі жінки

У нього все було делікатне: манери, обличчя, руки. Красива і правильна мова, приємний голос, гарні карі очі з добрим блиском і усмішкою. Він був гарної будови, мабуть, займався спортом. Єдине, що було смішне в цьому досконалому образі, — мав трохи кривуваті ноги, як у жокея, але це не псувало загального його портрета.

Галина приготувала каву і почала розмову про сутність життя, навколишнє середовище, про загальні речі. Хотіла знайти таку тему для розмови, яка потім могла б стати цікавою для двох розумних людей. Галина говорила, усміхалась, але чомусь не могла дивитися йому в очі, а переводила свій погляд на кольорових рибок на екрані монітора комп’ютера. Він слухав її уважно, вникав у те, про що говорила вона. Відповідав на питання делікатно, виважено але дуже стисло, тільки так або ні.

Галина намагалась якось пожвавити бесіду, але їй це не дуже вдавалось, чоловік був мовчазний. І що більше жінка докладала зусиль, то більше чоловік мовчав. Вона не змогла викликати його на відверту розмову. Нарешті замовкла і Галина, її оптимізму сьогодні не вистачило, і запропонувала подивитися на комп’ютері світлини й анкети жінок.

Сіли поряд, і вона відчула не просто напруження, а електричний розряд. Де й ділась та легкість, яка була раніше у вирішенні проблем інших людей. Щось сьогодні з нею було не гаразд.

Він дивиться світлини на екрані, вона коментує, дає характеристики жінок. Він з цікавістю розглядає фото, вибрав три фотографії. Попросив роздрукувати копії фотографій та їхні анкетні характеристики.

Галина роздрукувала їх і тремтячими руками подала гостеві. Усмішка в неї була якась вимушена, як приклеєна, він же подивився їй прямо в очі, подякував і попросив призначити йому зустріч через тиждень. Вона чемно відповіла і зачинила двері.

Підійшла до вікна, подивилася, як чоловік неквапом поважно пішов по доріжці від її будинку.

Сіла в крісло, потім встала, підійшла до бару, налила собі маленьку скляночку коньяку. Хотіла трохи заспокоїтись. Не могла зрозуміти, що її так збентежило в цьому мужчині. Шкода, що він принесе свою заповнену анкету лише через тиждень, їй кортіло дізнатися про нього якнайбільше. Спати лягла рано, та заснути не могла, все переверталась з боку на бік. Ось вона влаштовує чужі долі, має задоволення від цієї роботи і сякий-такий матеріальний стимул.

І що з цього? Вона сама — одинока, нікому не потрібна. Багато в неї друзів і подруг, але всі із сім’ями. Приходять до неї на свята, дні народження, усім весело, і їй також. Але потім усі розходяться по домівках, а вона — гарна, молода і вільна — одна…

Правду кажуть, що коли ти вільна, значить ти нікому не потрібна.

Де й поділась оптимістична усмішка: «Не хочу бути вільною, хочу бути чиєюсь!» У ліжку гірко плакала одинока молода жінка, і тільки подушка була свідком її жалю. Як хочеться бути щасливою, коханою, любити.

Заснула, коли вже світало. Зранку встала, глянула у дзеркало, лице запухло від сліз. Добре, що сьогодні ніхто не має до неї прийти.

Не було настрою ні до роботи, ні до кухні. З голови не виходив вчорашній клієнт. У нього гарне ім’я — Анатолій. Цікаво, яке в нього склалося враження про неї? А може, вже її забув і розглядає вибрані ним світлини та анкети жінок.

Ті знімки були досить вдалі, зроблені у фотосалоні майстром своєї справи. тінки не були красуні, хоча й милі, та не зірки з Голлівуду. Галині хотілося, щоб жодна з них не сподобалася йому, хоча таке бажання виникло вперше за весь період її роботи свахою.

У голові промайнула думка: «Чому б не внести в комп’ютер свою світлину?» Але зразу ж відкинула цю думку: «Не хочу, щоб мене обирали».

Згадала один випадок із власного досвіду. За все життя вона була на танцювальному майданчику лише один раз, тоді вже вчилась в інституті і пішла на танці з дівчатами, без своїх хлопців. Прийшли молоді і гарненькі дівчата, грала музика, ноги самі просились у танок. Стоять вони, стоять і як у пісні співається, і чекають, поки хтось їх запросить до танцю. І от іде по залу неохайний хлопчина, штани випнуті на колінах, мешти брудні. Впевнено простує по колу і видивляється, кого б запросити до танцю, поглядом зверхньо ковзає по дівчатах, як у бібліотеці по обгортках книжок. Таке миршаве і негарне, воно мало право вибирати красунь, і таки вибирало. Прийшов інший такий же кавалер і з таким же ентузіазмом вибирає собі дівчину до танцю. З рота смердить перегаром, дешевими цигарками. Якби був на вулиці, то та дівчина б і не глянула на нього, а тут — танцює з ним. Немає більш принизливого відчуття, ніж те, коли якась нікчема тебе вибирає.

Більше на танці Галина не ходила, танцювала із задоволенням тільки в колі своїх друзів. А коли десь випадало танцювати з тим, хто зовсім їй не подобався, то танцювала із заплющеними очима, щоб не бачити свого партнера, бо уявляла себе з кимось зовсім іншим. А той довбень, що ледве переставляв ноги, думав, що вона мружить очі від задоволення.

Ось тому внести свою світлину до бази даних комп’ютера не хотіла. Не бажала, щоб її знову обирали. Хотіла обирати сама!

У таких роздумах минув перший день, другий, і знову оптимістка взялася за свої повсякденні справи. Дім, телефон, газети, комп’ютер і нові зустрічі. Усе ввійшло у звичне русло. Минув тиждень.

От нарешті день, коли мав прийти Анатолій. Зранку Галина не знаходила собі місця. Свою зовнішність довела до досконалості. Одягнула гарненький голубий домашній костюм, виглядала і не офіційно, і не легковажно, а саме так, як виглядає жінка, яка хоче сподобатись.

Дзвінок у двері. Хвилюючись, з усмішкою пішла відчиняти. Входить він, такий же акуратний, і гарний. Від нього так гарно пахло дорогими парфумами, що в маленькому коридорі цей запах сп’янив Галину. Вдихнула цей терпкий запах і подумала: «Якби ти був моїм, з яким би задоволенням я тебе обняла і вдихнула твій п’янкий запах, який так дурманить голову…».

Запросила Анатолія в кімнату.