ПерсеФона - Сховай мене від темряви

— Підводься, лежебока!

— Що знову сталося? Де цей йолоп?!

— Цей йолоп відлетів і обіцяв повернутися.

— Дуже смішно.

— Рубіна нам потрібно знайти твою сім’ю і моїх друзів. Ти зможеш йти? — Вона кивнула. Ми вирушили до Озера. Рубіна весь час трималася за мене, її хитало. Вочевидь після того удару по голові.

— Він, цей ідіот сказав, що вони живі, маю надію, що так і є.

— Ти просто йому вір!

— Ти довіряєш?

— Складне питання. Поговорімо потім. Зараз… — Але я не встигла закінчити, тому що перед нами лежало два тіла. Це були дівчата із театру: моя колишня учениця і дівчина личко-серденько. У обох були переламані шиї. І все. Я це до чого, ми натикалися на частини тіл, або ж на пошматовані тіла, а дівчата наче спали. Так охайненько викладені вони на дорозі під вербою. Тільки бліда шкіра і декілька трупних плям говорили про те, що вони мертві. Рубіна звернула увагу на те, що коло них лежало два вирваних чоловічих серця. «Це підношення», — сказала вона. Кому, вбитим? І хто це зробив?

— Це чорна магія. Потойбічна. Я не знаю навіщо.

— Який жах! — Руками затуливши рота я не могла відвести від них очей.

— Полю не дивись.

— Я мушу, адже серед цих мертвих можуть бути й мої друзі.

— Ці дівчата, ти знаєш, що вони були нареченими?

— Ні.

— Я спілкувалася з ними. Ота, Ганна, одружувалася вже завтра, в цьому храмі. А інша — Мар’яна, два тижні потому. — Я не знала, що відповісти, тому ми пішли далі. Коло озера були люди, вони сходили на берег із човнів. Деякі ще дрейфували на воді та невпевнено пробиралися до інших на берег. Як приємно бачити живих! Серед натовпу Рубіна побачила найдорожче з усіх на світі — свого сина, а згодом і Армана. Це був найщасливіший момент їхнього життя. Від радості в Армана котилися градом сльози, він сміявся і схлипував одночасно. Рубіна по-материнськи обіймала і гладила по головах обох своїх чоловіків. Я залишила їх і пішла далі. Люди були в німому шоці. Говорили пошепки, вчулося тихе ридання, а де і сміх щастя. Дуже багато врятувалося на човнах. Хто дав таку ідею? І як добре, що човнів було достатньо, щоб вмістити доволі велику кількість людей! Неймовірно пощастило. Звідки взявся Вадим, я не встигла зрозуміти. Він ухопив мене в обійми й почав кружляти.

— Ти жива, жива! — Спершу я навіть не зрозуміла хто мене тримає.

— Вадиме? Слава Богу ти живий, де всі? Постав мене на землю врешті! — Він тримав мене міцно за руку. — Я ніколи тебе більше не відпущу нікуди саму! Нікого з вас! — До нас підійшли інші. Таке полегшення! Всі пережили цю ніч страху. Ми довго обіймалися. З іншого боку міста приходили люди, всі, кому вдалося пересидіти в тавернах. Ми вирішили повернутися до «СиньогоКота» перепочити, всі питання і розповіді залишити на потім. Адже зараз головне, що всі живі. Але раптово мене щось зупинило. Де ж моя Льока?

— Де Льока? Вона була з вами? — Друзі опустили очі. — Що таке? Кажіть вже! — Яна за своєю звичкою заламувала пальці, що вони видавали неприємний хруст.

— Полю, вона… Льока … — Далі я вже нічого не чула. Як загинула? Як?! Істота схопила її, ніхто не допоміг?! Що ж з вами усіма таке? Чому ви не вбили цю тварюку? Я вас питаю, дивіться мені в очі. Труси! Льока ж з гіпсом, з рожевим гіпсом, мертва! Здається я знепритомніла, чи так верещала, що мене заспокоїли якимось снодійним? Проте все поплило перед очима. Я хотіла шукати подругу. Відштовхувала Вадима і намагалася розгрібати завали, кликала її, марно… Мене відвели до таверни. Все було, як у страшному сні. Хазяїн «СиньогоКота» сповістив, що Вартові прибудуть пообідні. Всім потрібно було пройти перевірку. Нікому не дозволялося покидати Тихий Притулок до того, як буде дозволено. Що ж, хай буде так. Випивши жменю снодійного я завалилася спати. Мені не хотілося ні про що думати та згадувати, зараз. Потрібно дати мозку відпочити, щоб з новими силами прийняти неприємну дійсність. Так тупо, але в голові, поки я не заснула, (а сталося це дуже швидко) крутилося одне питання, що ж тепер з могилами, хто їх прикрасить?

Ми спали до обіду. Хазяйка «СиньогоКота» подавала смачніший суп із рапан. Запах був таким сильним, що стояв і в нашій кімнаті. Я солодко потягнулася. Навпроти мене, на стільці, сидів Вадим. Він схрестив руки на грудях, вигляд мав зосереджений. Більше нікого не було.

— Де всі? — Спитала я позіхаючи, ніби й не хвилюючись через його несподівану присутність. Звісно мене це бентежило, але я намагалася не подавати виду.

— Чекають нас внизу. Там приїхали Вартові, бесідують з кожним.

— З вами вже говорили?

— Зі мною так. Наших зараз опитують.

— А ти чого тут сидиш?

— Я казав, більше ніхто не залишиться сам. Я думав, що ти загинула. — Вадим пересів на моє ліжко. «Саме тому і просидів в човні всю ніч?», хотілося мені його запитати, проте винити не могла. Що він міг зробити? Зачекайте, я ж змогла знайти Рубіну і не залишити її саму. Хоча, по суті, хто вона мені? А мій двобій з істотою. Пора щербини робити на томагавку, стривай, в мене не має ж томагавка. Що це за маячня в моїй голові? Про що він там каже?

— …божеволів від думки, що з тобою там. Але надії не полишав. Хотів шукати, але Льока… — Вадим важко зітхнув при згадуванні її імені. З острахом дивився на мою реакцію. — Вона була непритомна. Мирон влаштував істерію. Віктор хотів йти дивитися. Саман… ти знаєш. Коли стає йому зовсім зле, він сам не свій. Я ледве спіймав його і всадив на човен. Ми відплили, я не міг зміритися з цим.