Юлія Ілюха - Неболови

Набагато більше Ніну зараз хвилював чоловік, який поряд пихкав цигаркою. Було соромно, що він дізнався її таємницю, ще й насварив, як школярку.

— Тобі є куди йти? — Він докурив і загасив пальцями недопалок, перш ніж кинути його на землю.

Вона заперечливо похитала головою і почервоніла, чомусь згадавши, як в юності випадково переплутала в консерваторії двері та зайшла в чоловічий туалет замість жіночого.

— Я так і знав. І де ти взялася на мою голову… — Чоловік почухав потилицю. Його борода смикнулася, вуса волохатою гусінню заворушилися під носом, приховуючи міміку. Він розвернувся і пішов у глиб лісу.

Ніна заклякла на місці.

— Чого стоїш? Тобі особливе запрошення треба? — прикрикнув, побачивши, що вона не рушила за ним. — Доганяй, скоро стемніє.

І вона послухалась. Переставляла одна за одною важкі налиті ноги, спотикалася через коріння і сухе гілля, заганяла в ступні гострі шпички, але йшла. Ще більше, ніж цього дикого на вигляд «вуйка», Ніна боялася залишитися в лісі вночі.

Степан зупинився біля поваленого дерева, закинув на плечі мішок. Пилка дзизнула, як оса, притулилася тонким зубатим профілем до голої спини. Ось чиїх рук справою були ті акуратні колодки, готові до зустрічі із сокирою.

Йшли довго і мовчки, він попереду, вона — трохи позаду, намагаючись ступати за ним слід у слід. На виході з лісу посвітлішало. Степан пірнув у кущі й викотив звідти велосипеда. Приторочив мішок з пилкою на руль, перекинув ногу через раму.

— Сідай на багажник, — звелів Ніні. Вона мовчки послухалась.

Їхали ґрунтовою дорогою в тремтливому жовтому світлі динамо-ліхтаря, коліщатко якого терлося об гуму переднього колеса з тихим скрипом. Повітря пахло пилом і польовими квітами. Ніна щосили вчепилася руками в сідло, намагаючись утриматися на металевому багажнику, об який билися її кістки на кожній ямці. Гицаючи на ньому, вона закусила губу, щоб не застогнати, і труснула головою, щоб відкинути волосся з обличчя. І тут помітила, що зверху на неї дивилися зорі. Великі, як ліхтарі, і зовсім крихітні, як сірникові голівки, що тліли, вони наче підглядали за нею. Востаннє зорі так близько вона бачила, коли ходила в похід на Дінець з одногрупниками по консерваторії… Сама постаріла і змарніла, а зорі залишилися такими ж — далекими й недосяжними, як її дівочі мрії про щасливе майбутнє. Тепер Ніна кудись їхала серед ночі з чужим їй чоловіком. Рипів ліхтар, а зорі над ними перешіптувались, пліткуючи про дивних людей, яких бачили на землі.

Ґрунтівка вивела до села. Проїхали одну вулицю, звернули на іншу. Десяток будинків спали, закутані в прохолодну зелень садків, лише подекуди подавали голоси сонні собаки, відбуваючи службу. Степан зупинився біля приземкуватої хатки — оббиті дошками стіни, бляшаний дах, одне вікно на вулицю. У ньому, наче в глибокому колодязі, губилося світло зірок. Невисокий паркан зі штахетника геть заплетений диким виноградом. Трава під ним дбайливо викошена. Чоловік відчинив хвіртку й повів велосипед у двір. Ніна потупцяла слідом. Зробивши кілька кроків, перечепилася об щось і ледве не гепнулася обличчям об землю. І знову він підхопив її.

— Під ноги дивись, я тут металобрухт збираю, — буркнув, наче вибачаючись.

Дійсно, весь двір був захаращений залізяччям, яке в тьмяному світлі з неба утворювало химерні тіні та здавалося хижими істотами, що зачаїлися в очікуванні здобичі. Ось стирчать роги, трохи далі тягнеться угору чиясь кігтиста лапа, біля неї шкіриться паща, повна гострих зубів. Через цей мотлох до хати вела протоптана в бур’яні стежка. Степан уже поставив велосипед до стіни і торохкотів засувом, з грюкотом відчинив двері й клацнув вимикачем. Світло засліпило Ніну. Вона приклала долоню до лоба дашком. Тепер їй добре було видно забетонований поріг з двома невисокими сходинками і маленьку відкриту веранду, на якій тулилися столик з відром і кружкою, табуретка і три тази, вочевидь, з особливо цінним металобрухтом.

— Заходь, не дрейф. — Господар хати випірнув з її нутра, насмішкувато дивлячись на гостю. — У мене не роззуваються.

Ніна пішла слідом за ним. У сінях під стелею горіла блякла лампочка, тут було порожньо і на диво чисто. Степан відчинив перед Ніною двері в кімнату. Переступаючи поріг, вона боляче вдарилася головою об низький одвірок.

— Та ти голову нахиляй, тут стеля низька, — запізніло попередив чоловік.

Потираючи забите місце, Ніна роздивлялась, де опинилася. За все своє життя вона жодного разу не була в сільській хаті, і тут усе було дивним для неї: груба, яку, вочевидь, господар топив узимку і яку тепер було застелено газетами, пофарбований в коричневе рукомийник на ніжках, з котрого по краплі витікала вода, саморобна електроплитка зі спіраллю на стільчику біля розетки. У кутку пузатився старий, ще радянський, холодильник «Донбас», біля нього стояли застелений яскравою, у червоних суницях клейонкою стіл та один табурет, навпроти під стіною — диван, накритий картатим пледом. Дощату підлогу було чисто виметено і, здавалось, недавно пофарбовано. Ані бруду з павутиною, ані немитого посуду чи порожніх пляшок — прохідна кімнатка геть не була схожа на помешкання цього неохайного на вигляд зарослого чоловіка. Лише стійкий застарілий запах тютюну, яким було просякнуте повітря в хаті, підтверджував — так, це чоловічий барліг.

— Сідай, у ногах правди нема. — Господар уже всівся на табурет біля столу та кивнув гості на диван.

Ніна раптом злякалася. Одна, хтозна-де, з незнайомцем, який може зробити з нею все, що забажає. А тоді згадала, для чого саме вона приїхала в це «хтозна-де» — і заспокоїлась. Гірше все одно не буде. Двічі не вмирають. Де й узялася впевненість, якої їй так бракувало в минулому житті. Сіла навпроти чоловіка на дивані, глянула йому у вічі:

— І що тепер?

— А хрін його зна. — Він уже взяв з вікна саморобну попільничку з обрізаної бляшанки і закурив смердючу цигарку.

У Ніни від диму засльозилися очі.

— Я взагалі-то стараюся в хаті не курити, але тут таке діло… Не кожен день бачиш, як перед тобою вішаються. — Степан випустив дим через ніздрі, він заплутався й загубився в його кошлатій бороді. — Хоча я різне в житті бачив, а от хорошого мало… — Він замовк і згодом продовжив: — Та й ти, мабуть, теж.

Ніна стримано кивнула. Не стане ж вона йому розповідати, що в петлю полізла через рідного сина. Хоча хіба син винен, що мати не змогла його виховати так, щоб потім старістю не вештатися лісами з мотузкою?

— Не хочеш розказувати, — зрозумів чоловік. — Та й не моє воно діло. Що тобі нікуди вертатися, ми вже з’ясували. Можеш залишитися в мене за умови, що допомагатимеш по господарству. Більше мені від тебе нічого не треба. Брати в мене нічого, багатства не нажив. Це я так, про всяк випадок попереджую, якщо раптом захочеш мене обікрасти. — Він помовчав і додав загрозливо: — Перед