Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

— Чував від старих людей, що є такий знак на золото — ніби маленьке дівчатко, яке танцює. Де така Поскакушка з'явиться, там і золото. Не багато золота, зате грудками, і не шаром лежить, а немов редька посаджене. Згори, значить, ширше коло, а далі все меншає та меншає і нанівець зійде. Вириєш цю редьку золотого піску — і більше на тому місці робити нема чого. Тільки от забув, у якому місці ту редьку шукати: чи то де Поскакушка вирине, чи то де вона в землю піде.

Старателі й кажуть:

— Це діло в наших руках. Завтра проб'ємо дудку спочатку на місці вогнища, а потім під сосною спробуємо. Тоді й Добачимо, пуста твоя розмова чи насправді що корисне є.

З цим і спати полягали. Федунька теж калачиком згорнувся, а сам думає:

«З чого це пугач реготав?»

Хотів у дідка Юхима спитати, та він уже хропти почав.

Прокинувся Федунька другого дня пізненько й бачить — на вчорашньому вогневищі велику дудку вирито, а старателі стоять біля чотирьох великих сосон і всі кажуть одне:

— На цім саме місці в землю пішла.

Федунька закричав:

— Що ви! Що ви, дядечки! Забули, певне! Адже Поскакушка під цією сосною зупинилась... Тут і ніжкою притопнула.

На старателів тут сумнів найшов.

— П'ятий прокинувся — п'яте місце показує. Був би десятий — десяте б показав. Пуста, певно, справа. Кидати треба.

Все-таки на всіх місцях спробували, та не пощастило. Дідок Юхим і каже Федуньці:

— Обманне, мабуть, твоє щастя.

Федуньці це прикрим здалося. Він і каже:

— Це, дідусю, пугач, перешкодив. Він наше щастя обпугукав та обреготав.

Дід Юхим своє говорить:

— Пугач тут — не причина.

— А от і причина!

— Ні, не причина!

— А от і причина!

Сперечаються отак зовсім без діла, а інші старателі з них та з себе сміються:

— Старий та малий, обидва не знають, а ми, дурні, їх слухаємо та дні марнуємо.

З того часу старого й прозвали Юхим Золота Редька, а Федуньку — Тюнькою Поскакушкою.

Хлоп'ята заводські дізналися, проходу не дають. Як побачать на вулиці, так і заведуть:

— Тюнька Поскакушка! Тюнька Поскакушка! Про дівчисько розкажи! Розкажи про дівчисько!

Старому від прізвиська яка біда? Хоч горщиком назви, тільки в піч не став. Ну, а Федуньці, як малолітньому, образливим здалося. Він і бився, і лаявся, і плакав не раз, а дітлахи ще дужче дражнять. Хоч додому з копальні не йди. Тут ще життя у Федуньки змінилося. Батько його вдруге одружився. Мачуха попалася, просто тобі ведмедиця. Федуньку і зовсім від дому відвернуло.

Дід Юхим теж не часто додому з копальні ходив. Наморочиться за тиждень, йому й нема охоти йти, старі ноги бити. Та й нема до кого. Сам жив.

От у них і повелося. Як субота, старателі додому, а дідок Юхим з Федунькою на копальні лишаться.

Що ж робити? Розмовляють про те про се. Дідок Юхим розповідав бувальщини різні, вчив Федуньку, по яких улоговинах золото шукати й таке інше. Бувало, що й про Поскакушку згадають. І все в них добре та дружно. В одному збалакатися не можуть. Федунька каже, що пугач усій невдачі причина, а дідок Юхим каже — зовсім не причина.

Якось отак засперечалися. Діло ще завидна було, при сонечку. Коло хижки все-таки багаттячко було — від комарів курище. Вогонь ледве видно, а диму багато. Дивляться — в диму з'явилося маленьке дівчатко. Точнісінько таке саме, як того разу, тільки сарафанчик темніший і хустинка теж. Подивилося веселими оченятами, зубенятами блиснуло, хустиною махнуло, ніжкою притупнуло та й ну танцювати.

Спершу кола маленькі робила, потім більші та більші, і сама підростати стала. Хижка на дорозі трапилася, тільки це їй не перешкода.. Іде, наче хижки й нема. Кружляла-кружляла, а як на зріст така, як Федунька, стала, то й зупинилась коло великої сосни. Усміхнулася, ніжкою притупнула, хустинкою махнула, як свиснула:

— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...

І зразу ж пугач запугукав, зареготав. Дідок Юхим здивувався:

— Звідки пугачеві бути, коли сонечко ще не зайшло?

Федунька відповідає:

— От бачиш! Знову пугач наше щастя сполохав. Поскакушка, може, від цього пугача й утекла.

— А ти хіба бачив Поскакушку?

— А ти хіба не бачив?

Почали вони тоді один одного розпитувати, хто що бачив. Усе зійшлося, тільки місце, де дівчатко в землю пішло, коло різних сосон показують.

Як до цього добалакались, то дідок Юхим і зітхнув:

— О-хо-хо! Видно, нема нічого. Сама це наша думка.

Тільки-но вимовив, а з-під дерну по хижці дим повалив. Кинулись, а там жердяник під дерном затлівся. На щастя, вода близько була. Хутко залили. Усе ціле лишилося. Тільки дідові рукавиці обгоріли. Схопив Федунька рукавиці й бачить — дірки на них, як слідочок від маленьких ніг. Показав це диво дідкові Юхиму й питає:

— Це, по-твоєму, теж думка?

Ну, Юхимові податися нікуди, признався:

— Правда твоя, Тюньшо. Знак певний — Поскакушка була. Доведеться, видно, завтра знову ями бити — щастя шукати.

У неділю і взялися за це зранку. Три ями викопали — нічого не знайшли. Дідок Юхим нарікати почав:

— Наше щастя,— людям сміх.

Федунька знову провину на пугача кладе.

— Це він, банькатий, наше щастя обпугукав та обреготав! От би його ломакою!

У понеділок старателі прибігли з заводу. Бачать — свіжі ями коло