Ірина Смоліч - Нескінченне відлуння

і ближче за нього у неї нікого немає у світі. Але вона не могла собі цього дозволити — зараз на кону стояло занадто багато. Симона забігла в під'їзд і попрямувала до ліфта — місце консьєржа, як і раніше, було порожнє, що ще більше її засмутило.

Ну чому її життя схоже на руїни? У решти людей все зовсім інакше: вони зустрічаються, одружуються, народжують дітей, справляють дні народження, разом радіють успіхам і разом долають труднощі. Над нею ж ніби нависло якесь прокляття. Як тільки вона отримувала шанс бути щасливою, вмить світ навколо руйнувався й летів у бездонну прірву. Так було з батьком, коли дитинство здавалося казкою, а після його загибелі одразу зблякло; так сталося з Алеком, чиє зникнення позбавило її можливості насолоджуватися найкращими роками та змусило постійно почуватися винною; і зараз усе наближалося до того, що вона ось-ось втратить чоловіка, якого, здається, починала любити, і чиє життя з її вини тепер перебувало у великій небезпеці.

Симона піднялася ліфтом на свій поверх і прослизнула у квартиру. Насамперед вона поставила квітку на столик у передпокої, скинула пальто і, ретельно зачинивши двері, підперла їх тумбою, як зробила вранці. Їй стало значно спокійніше. Проте не минуло і двох хвилин, як Симона відсунула тумбу назад та зняла ланцюжок з дверей, адже ховатися за великим рахунком у такій ситуації безглуздо. Не можна вічно тікати — рано чи пізно їй доведеться зустрітися зі своїм переслідувачем. Так чому не сьогодні? Може, тоді вона позбудеться нічних страхіть, а він нарешті дасть Мартіну і Діані спокій?

Квартира потопала у темряві, за вікном продовжував накрапати дрібний дощ. Симона ввімкнула світло на кухні, збираючись пізніше зварити собі каву, а потім пройшла до кімнати, де клацнула вимикачем настільної лампи. Тут, як і в передпокої, панував безлад, але вона навіть не глянула на розкидані речі. Єдине, що привернуло її увагу, фотознімок на підлозі. Здавалося, за час відсутності світлина потьмяніла, на відміну від скляних скалок, що виблискували наче кришталеві. Така невідповідність ще більше навіювала на Симону смуток. Та раптом позаду себе вона почула шурхіт, який змусив її різко обернутися. Наступної миті земля захиталася під її ногами — на порозі кімнати стояв Алек власною персоною. Він був одягнений у чорне пальто з піднятим коміром, довге світле волосся облямовувало худорляве обличчя.

Сказати, що його поява викликала здивування, напевно, було б перебільшенням — Симона це передбачала. Вірніше, відчувала, як відчувають наближення грози птахи, злинаючи стрімко в небо. Однак вона гадки не мала, як їй поводитися в цій ситуації. Симона мовчки дивилася на зненацька ожилого приятеля і думки з шаленою швидкістю проносилися в її голові. Як він зумів вижити? І як йому вдалося потрапити до її оселі? І взагалі, що він збирається робити? Хоча з намірами все було більш-менш зрозуміло: той, хто стояв перед нею, без жодних вагань розправився з Яном і Діаною, так чому вона мала стати винятком?

Чоловік зробив крок їй назустріч, і тут Симона зрозуміла, що перед нею не Алек; попри зовнішню схожість, було помітно, що він занадто молодий, та й риси обличчя його дещо відрізнялися.

— Бачу, моя поява для декого стала сюрпризом. Сподіваюся, не завадив? — вимовив він і хижо посміхнувся.

— Нікі?! — Симона була настільки вражена власним відкриттям, що розгубилася остаточно. — Цього не може бути!

— Ну чому не може? Може! — відповів чоловік, явно насолоджуючись тим враженням, яке справила його поява. — А ти вважала, я — той темноволосий тупий коротун, якого ти тоді допитувала?

— Тобто ти прорахував усе з самого початку?

— Геніально придумано, чи не так? Це був мій приятель Патрік. До речі, саме він розгромив твою квартиру.

— В той час як ти намагався зіштовхнути нас з дороги у прірву.

— Вгадала.

— І що тобі треба? Навіщо ти прийшов?

Нікі підхопив стілець біля стіни та поставив його перед дівчиною.

— Сідай, і я відповім на всі твої питання.

— Не вказуй, що мені робити, — Симона гнівно стиснула кулаки — вона більше не відчувала ні страху, ні розгубленості. — Вистачить того, що ти вже накоїв. Мене не цікавиш ні ти, ні твій приятель. Зараз же забирайся з моєї квартири!

Не встигла вона закінчити фразу, як Нікі розмахнувся й ударив її по обличчю тильною стороною долоні. Симона скрикнула і впала на підлогу.

— Не розмовляй зі мною в такому тоні. Просто візьми стілець і сідай. Ну, я чекаю.

Втім дівчина не квапилася зводитися на ноги. Вона почала однією рукою обмацувати розбиту губу, тоді як іншою непомітно підхопила шматок скла від розбитої рамки та стиснула його в долоні. Навіщо, вона й сама не знала. Напевно, внутрішній голос їй підказував, що він може стати в пригоді. Тим паче, що Нікі дістав з кишені мотузку і почав неспішно її розмотувати.

— Мені ще довго чекати? Я втрачаю терпець.

Симона неохоче підвелася з підлоги та сіла на стілець. Чоловік одразу завів її руки за спину і міцно зв'язав їх мотузкою. На щастя, скло він не помітив.

— Сподіваюся, заклеювати рота тобі не доведеться? Ти ж не збираєшся звати на допомогу?

Симона нічого не відповіла і лише з ненавистю подивилася на співрозмовника. Нікі у свою чергу теж взяв стілець та сів навпроти неї. Він більше не посміхався, але його обличчя виглядало задоволеним. Все йшло за планом і це його явно тішило.

— А ти й справді думала, що Алек