Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— Так, Дяку, ось тобі планшет, хай буде у тебе, я вже вивчив. Підемо з двох боків, — Андрій тицьнув у карту. — Я — прямо дорогою і зайду зліва. Ти шуруй отут чагарником і заходь з правого боку.

Дяк глянув на планшет і кивнув.

— Стріляй одразу. Живим його брати не будемо, — Андрій перевірив зброю, клацнув затвором.

— А якщо трапляться інші люди?

— Із іншими важче, — замислився Андрій. — Їх «знімай» тільки тоді, коли будуть озброєні.

У цю мить із боку села пролунав потужний вибух. Вдалечині над деревами піднявся стовп пилу. Чоловіки перезирнулися.

— Плани міняються!

Вони зірвалися з місця, автомати тримали перед собою і перебіжками кинулися в село.

Генерал сидів за столом у кабінеті. Його шалену напругу видавали зблідле обличчя та жилка, що шалено пульсувала на лобі ближче до скроні. Тридцять хвилин тому йому телефонували з Москви. Він добре знав цей голос. Голос, який на відміну від голосів політиків із телевізора, дійсно ухвалював рішення, віддавав розпорядження і, фактично, керував у тій Москві. Перед тим як розпочати розмову, співрозмовник попросив увімкнути комп’ютер і переслав документи. Лише після цього генерал зрозумів, що серйозні проблеми матимуть усі.

— Ви розумієте, — сичав генерал у трубку, — що вся ця історія — не просто приватні справи Росії? Ви приховали інформацію від керівників інших держав, а тепер обгидилися і намагаєтеся на мене тиснути.

— Я, як, до речі, тепер і ви, — спокійно відповів голос на іншому кінці дроту, — не мав вибору. Ми не можемо санкціонувати зміни політичної мапи світу. Тим паче не можемо спрогнозувати, як на все відреагують Сполучені Штати, Китай, а особливо, країни Близького Сходу. Почнеться хаос. Якщо за сорок вісім годин вам не вдасться виправити ситуацію в зоні, ми вимушені будемо втрутитися, — правив голос.

Генерал відірвав руку від комп’ютерної мишки і припалив цигарку.

— І що ви зробите? — він майже зірвався на крик. — Скинете бомбу на зону? Влаштуєте у нас тут нову Хіросіму, майже у центрі Європи?

— Ми не виключаємо і такої можливості. Все одно зрештою так буде краще всім. Отож сорок вісім годин. Я чекаю на ваш дзвінок.

У трубці залунали короткі гудки. Генерал підхопився з крісла і щосили кинув слухавку у протилежний бік кабінету. Пластмасовий снаряд влучив у двері і розлетівся на друзки. Наступної миті у селекторі почувся голос секретарки Наді:

— Дмитро Сергійовичу, у вас усе гаразд?

Потрібно опанувати себе! Генерал натиснув кнопку на селекторі:

— Усе добре гаразд. До мене нікого не пускати.

Генерал підійшов до сейфу, витягнув коньяк і налив майже повний фужер. Він випив напій великими ковтками, наче воду, поставив фужер назад до сейфа і дістав звідти телефон.

Він зробив півколо біля столу і підійшов до вікна. Між дахами будинків виднілася статуя жінки на Майдані Незалежності. Вона тримала над головою оберемок пшениці, ніби простягала його в небо.

Генералу на мить здалося, що статуя дивиться йому прямо в очі. Чоловік якось враз постарішав. Він відійшов від вікна і набрав номер на телефоні. Потяглися довгі секунди очікування. В слухавці клацало, щось перемикалося і нарешті на іншому кінці почувся голос:

— Дмитре, вітаю. Давно не чув тебе. Як воно?

Генерал виструнчився, неначе солдат:

— Пане Президенте, у мене вкрай погані новини…

Михайлов стояв на узліссі й дивився, як над вирвою кружляють і падають униз рештки землі, гілок і того, що кілька хвилин тому ще було хатою.

— От, стерво, — він дістав із кишені телефон і натиснув кнопку виклику.

На тому боці відповіли майже миттєво.

— Ти, сучко, невже думала, що я такий тупий і залишуся біля передавача? — Михайлов притискав до вуха телефон і говорив спокійно, навіть зверхньо. Відірвав від сосни шматочок кори і розім’яв його на порох. — Оскільки ти мене підманула і хотіла вбити, правила змінюються. Ти просто зараз називаєш мені місце, де ти ховаєшся, і я йду туди. У разі відмови перше, що я зроблю, це завалю дідугана.

— Я зрозуміла, — голос у слухавці був тихий і спокійний. — Я у піонерському таборі. Зараз увімкну маячок свого телефону, і ти побачиш його на дисплеї свого.

— Давай, чекаю, — Михайлов відвів телефон від вуха і глянув на екран.

Там дійсно з’явилася карта місцевості, потім загорілася червона цятка.

— Добре, — чоловік знову притис телефон до вуха. — Я сподіваюся, ти вже зрозуміла, що гратися зі мною не вийде. Я з дідуганом йду до тебе. Все, відбій.

Чоловік натиснув кнопку і перевів погляд на Василя, що непритомним лежав біля дерева. Там, у хаті, він таки зробив спробу кинутися на Михайлова, тому й довелося зламати старому кілька ребер. Потім, під час відходу, росіянин прикрився ним у момент вибуху. На нещастя, чимала гілляка влучила старому в голову, і тепер його сиве волосся змішалося з кров’ю, а від скроні й аж до потилиці прорізалася велика рана.

Військовий уважно подивився на старого.

— Що ж, дядьку, настав твій зірковий час. Далі наші дороги розходяться…

Марійка вийшла нагору з бункера і роздивилася навколо. Години за півтори-дві вояк із Василем прибудуть сюди. Потрібно щось вирішувати. Сигнал старшому пішов, але ж відповідь можна отримати і тут, а