Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

Вілсона не послали за статтею в архів, що був розташований поверхом вище, а там, як відомо, було чимало пакунків, обв’язаних мотузками. Відтоді хтось бачив Вілсона? Думаю, що ні.

— Ви хочете сказати, — поволі промовив секретар, — що Вілсон витягнув його з вікна, як форель на вудочці?

— Так, — відповів отець Бравн, — а потім спустив його через инше вікно вниз, в парк, де третій спільник підвісив його на дереві. Ви ж пам’ятаєте, що провулок майже завжди порожній, навпроти — глуха стіна, а ще пригадайте, що все завершилося через п’ять хвилин після того, як ірландець подав сигнал. Як ви вже зрозуміли, у цій справі діяло троє людей. Цікаво, чи ви можете здогадатися, хто вони?

Присутні все ще дивилися на вікно, за яким виднілася глуха біла стіна, ніхто з них не відповів.

— До речі, — продовжував отець Бравн, — ви не думайте, що я вас засуджую за ваші надприродні висновки, абощо. Причина, власне кажучи, дуже проста. Ви всі присягалися, що є переконаними матеріялістами, а насправді балансуєте на межі віри і готові повірити у що завгодно. У наш час так балансують тисячі людей, та постійно перебувати на цій межі дуже незручно, вона надто гостра. Ви не знайдете спокою, поки не повірите. Ось тому містер Вендем пройшовся густим гребінцем по всіх відомих йому релігіях, саме тому містер Олбойн цитує Священне Писання, будуючи власну релігію, а містер Фенер бурчить на того ж Бога, якого так завзято заперечує. Ось у цьому і полягає ваша двоїстість. Це природно — вірити у надприродне, неприродно — визнавати лише те, що природне. І хоча знадобився лише незначний поштовх, щоб схилити вас до містичних висновків, та все, що відбувалося, було в межах природних і зрозумілих явищ. Мало того, ці явища були неприродно прості. Я припускаю, Що важко вигадати якусь простішу історію.

Фенер засміявся, а потім знову спохмурнів.

— Я ось чого не розумію, — сказав він. — Якщо це був Вілсон, то як сталося, що Вінд тримав у себе таку людину?

Як так трапилося, що Вінда вбив той, хто впродовж стількох років постійно був при ньому? Адже Вінд славився тим, що вмів судити про людей.

Отець Бравн стукнув парасолькою по підлозі, і зробив це різко і сильно, як ніколи.

— Так, — відчайдушно відповів священик. — Ось за це його і вбили. Саме за це. Його вбили за те, що він судив про людей, точніше, судив людей.

Усі пильно дивилися на отця Бравна, а він продовжував, немовби не помічав присутніх.

— Ким є людина, щоб судити инших? — запитав він. — Одного чудового дня перед Віндом стояли троє волоцюг, і він швидко, ні миті не замислюючись, розпорядився їхніми долями, розіславши направо і наліво. Так, ніби з волоцюгами не варто бути люб’язними, не варто добиватися їхньої довіри, не варто дозволяти їм самостійно вибирати собі друзів. І ось, навіть через дванадцять років їхнє обурення не минуло, обурення, яке народилося тієї миті, як Вінд образив їх, наважившись розгадати їхні долі з першого погляду.

— Так, — промовив секретар, — я розумію. І ще я розумію, як це вам вдається розуміти… розуміти такі різні справи.

— Та хай мені грець, якщо я бодай щось розумію, — голосно вигукнув жвавий джентльмен з Заходу. — Ваш Вілсон, так само, як ірландець-волоцюга, — звичайнісінький злочинець, який повісив свого добродійника. В моїй моралі, не важливо, релігія вона чи ні, немає місця для жорстоких убивць.

— Так, він жорстокий злочинець, — спокійно відповів Фенер. — Я його не захищаю, та, гадаю, отець Бравн молиться за усіх, навіть за таких, як…

— Так, — підтвердив отець Бравн, — моя справа — молитися за всіх, навіть за таких, як Ворен Вінд.

Прокляття золотого хреста

Шестеро людей, які сиділи за невеликим столом, до такої міри не пасували один до одного, що видавалося, ніби вони врятувалися після корабельної аварії і опинилися разом на одному безлюдному острові. Довкола них і справді було море, їхній острівець був усередині иншого острова, великого і літаючого, ніби Лапута. Невеликий стіл був одним із багатьох таких самих столиків в обідньому барі величезного корабля «Моравія», який у нічній темряві рухався у вічну порожнечу Атлантики. У членів компанії за столом не було нічого спільного, окрім того, що всі вони пливли з Америки в Англію. Двоє з них були знаменитостями, решта — непримітні пасажири, а дехто виглядав навіть дещо підозріло.

До знаменитостей належав професор Смейл, один з найбільших авторитетів у сфері археології пізнього періоду Візантійської імперії. Його лекції, проголошені в Американському Університеті, схвалили навіть найбільш авторитетні європейські центри. Його літературним працям був притаманний такий поетичний підхід, просякнутий глибокою симпатією до древньої Европи, що незнайомці дивувалися, коли чули його американську вимову. І все ж він був справжнім американцем. У професора Смейла було довге світле волосся, зачесане назад, воно відкривало квадратний лоб, видовжені риси обличчя, на якому був вираз заклопотаности і бажання діяти. Чимось він нагадував лева, який от-от мав стрибнути.

У компанії була лише одна жінка, журналісти називали її «сама собі голова». За цим столом, зрештою, не лише за ним,  вона була готова грати роль господині, або, краще сказати, повелительки. Це була леді Діяна Вейлс, відома мандрівниця тропіками, а також різними країнами. Та в її вигляді, і в тому, як вона поводилася за столом, не було нічого грубого чи чоловічого. Вона була красивою, а її пишне яскраво-руде волосся нагадувало про тропіки. Її манеру одягатися журналісти могли б назвати відважною, та обличчя жінки було розумним, а очі світилися тим особливим блиском, яку жінок, що ставлять запитання під час політичних зустрічей.

У присутності цієї незвичайної особи инші четверо видавалися тінями, та якщо роздивитися ближче, то все ж можна було помітити відмінності. Один з них був молодим чоловіком, який зареєструвався у корабельному журналі під іменем Поль Т. Тарент. Він належав до того типу американців, який було б правильніше назвати антитипом. Мабуть, антитип є у кожної нації, і це є доказом існування загального правила. Американці справді поважають працю так, як європейці — війну. В