Василь Гайворонський - Заячий пастух

тебе, тільки й думки в них буде про шматок хліба. А хто наважиться піднести голову, одразу ж буде зрубана. І щоб від тебе, гетьмане, сліду не залишилося на землі колись вашій, а тепер моїй, зараз солдати тебе спалять, а попіл твій розвіє вітер.

І схопили солдати гетьмана, прив'язали до старого дуба, і там в огні сконав він. Отож кінчилася війна, хто залишився живий – почали злазитись до своїх осель. А села ж які! – попелища, згарища й руїни. А люди ж які! – вдови та сироти, каліки та старі. А їх уже ждуть – не діждуться москалі, бо цар розподілив між панами та генералами все добро наше – і землю, і те, що на землі, і людей, щоб зробити їх кріпаками, щоб робили вони не на себе, а на московське панство.

Минуло і сто, і двісті років, і розмножилось людей ще більше, як було їх за гетьмана Тараса. Але ніхто в тих людях не пізнав би нащадків козацького роду, забули вони славних предків своїх, затуркані, залякані, в неволі народжувались, невільниками вмирали, і думали вони лише про хліб щоденний. І здавалося москалям, що вони вже назавжди приборкали українців, скорили їх навіки. Москалі певні були, що вже ніколи не з'явитися на упокореній землі новому Тарасові. А він таки з'явився. З'явився на світ Тарас Другий в біднючій родині кріпака, що працював шевцем у пана. Воно й не дивно. Сам Бог, коли треба було послати на землю свого Сина, то обрав йому на батьків теж бідних чесних трударів. Поки малим був Тарас, то нічим не відрізнявся від інших дітей, хлопець як хлопець, а підріс трохи, то прокинулась у нього до всього цікавість, про все йому треба було знати. У писарчукових дітей навчився грамоти, поперечитував їхні книжки, довідався з них такого, що й старі люди про це навіть уяви не мали. Вечорами до шевцевої хати сходилися кріпаки послухати мудрого хлопця. Про дивовижного шевцевого сина дійшла якимись дверима чутка до самого пана. Захотілося панові побачити розхваленого Шевченка, і закликав він Тараса до себе. Погомонів з ним про це, про те, переконався, що хлопець справді кмітливий та меткий, і вирішив узяти його до себе за служку, чи подати щось, чи запалити люльку, чи наточити квасу, чи покликати когось. Діло припало Тарасові нетяжке, а головне, що пан мало коли сидів дома, або їде десь до сусіднього пана грати в карти, або полює, або й зовсім відрядиться до міста на тиждень, якщо й не на ввесь місяць. А книжок той пан мав багато, і Тарас читав досхочу, не марнував жодної хвилини. 

І не минув ще рік або два, як Тарас уже знав, де які є царства, як там живуть люди і що взагалі діється на білому світі. І натрапив він на одну таку книжку, що в ній спочатку й до кінця було написано про нашу колишню Україну, про всіх її гетьманів, з Володимира Святого почавши й Тарасом Першим закінчивши, навіть стояли в тій книжці й слова, що їх сказав останній гетьман цареві московському. Отоді вже Тарас і збагнув, хто він такий і що доведеться йому діяти.

І трапилося так, що до Тарасового пана приїхав аж із столиці в гості інший пан, якийсь учений і розумний чоловік. Якось ненароком захопив він Тараса з книжкоюв руках, призначеною на мудрих читачів. Почав пан з ним розмовляти, та й здивувався, бо Тарас хоч і в школах не вчився, а був розумнішим від багатьох учених людей. І збагнув той пан, що серед кріпаків Тараса залишати ніяк не можна, а треба забрати його до столиці, вивчити його в усіх вищих школах, зробити з нього пана і вірного цареві слугу. Опинився Тарас у столиці, прожив там багато років, перечитав усі книги й зробився найбільшим ученим серед усіх учених. І ніхто б не пізнав у ньому колишнього кріпака. Високий та статурний, довговусий та чорнобривий, одягнений у чорний сурдут, сорочка на ньому біла, як сніг, черевики завжди нові й блищать, пан та й годі. Поводився Тарас з усіма чемно й привітно, і ніхто не здогадувався, що діялось у його душі.

А душа Тарасова була не в столиці, була вона в ріднім краї, на Вкраїні, днями й ночами думав він про те, як народові своєму повернути волю. І дійшов він висновку, що волю людям не можна дати, а люди повинні здобути її своїми руками. А щоб зважилися люди на здобуття волі своєї, треба пробудити свідомість їхню, щоб пізнали вони самі себе й чиї вони діти. На це ж не придатне ніщо – ні зброя, ні приладдя якесь, а тільки слово, таке слово, що від нього спалахне серце, просвітиться розум і пробудиться спрага волі. І Тарас нишком від панів визбирував у таємних книжках потрібні йому слова і ночами складав з тих слів пісні, не такі, як то люди співають, коли їм хочеться повеселитися або посумувати, а такі пісні, що відроджують душу.

Багато людей на світі, і кожен має свою вдачу й своє серце. Тож довелося Тарасові складати й пісень багато, щоб ніхто не залишився байдужим, щоб на кожного знайшлося потрібне слово, яке дійде до серця. Уже й сивина заблищала Тарасові в чубі, поки довершив своє діло. А тоді дістав він мужичу одежу, торбу через плечі – й гайда з московської столиці до рідного краю. Дорога ж неблизька, поки дійшов, то так змінився, що не пізнав би його ніхто. Набув собі Тарас кобзу й почав ходити з базару до ярмарку, з ярмарку до базару, скрізь, де збиралися наші люди, співає їм своїм голосом дужим, усі стоять – не ворухнуться, ловлять кожне слово кобзареве, високо здіймаються їм груди, міцно затискуються кулаки, а очі наливаються рішучістю. І де б не побував Тарас, там уже гуділо, як у вулику. Днями люди хоч і працюють на панів, а ночами сходились до гурту і тільки й розмов у них про волю, і тільки й думок про колишнє вільне життя козаче та гетьманів славних.

І вже кружляли чутки, що той кобзар співучий не хто інший, як нащадок гетьмана Тараса Першого, і незабаром він закличе людність братися до зброї, і виборе нарід собі волю, утворить свою державу й