Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

Напружено прикипіли до екранів контролю усі троє. У медиколога тремтіли пальці.

…Трупи поскидали у рів, коло якого мерзла та кляла свою собачу службу охорона. Колючий сніжок сіявся, припорошуючи тіла — їх не можна було закопати: земля затужавіла до залізного скреготу. Навесні, після відлиги, засиплять їх вапном, і бульдозер прикриє нелюдські діяння людей. А поки що й у смерті не мають мученики прихистку та спокою…

Вночі Ант зітхнув глибше. Ще… й ще раз. Він відлагодив дихання, перечекав становлення роботи серця, в котрому вже затяглася пробита ломом дірка. Кров швидше заструменіла у жилах, зігріваючи й оживляючи тіло. Відновлювалися пошкоджені безжалісною сталлю тканини, розтрощені кістки грудної клітки. Одночасно Ант перебудував зір на нічне бачення. І нарешті виповз з-під трупів, на мить завмер на бруствері рову… Тихо… І Ант зник, захований каламутною тривожною віхолою.

Медиколог пив воду. Четверту склянку. Оператор підозріло розглядав симулятор. Інструктор пригадував (і марне) свою розмову із Антом при відрахуванні.

Ант прийняв душ і прийшов на пульт. Сів, весело й не без єхидства оглянув присутніх:

— Усе зрозуміло? Чи продемонструвати ще?

Медиколог заломив руки. Він був вразливою людиною. Інструктор стримано запитав:

— Та поки що не дуже зрозуміло. Що за витівки, хлопче?

Оператор додав непривітним тоном:

— Тільки дохідливо й без театральних ефектів.

— Які вже тут ефекти. Коротше, перед вами — ідеальний десантник. Тобто… вбити мене, звичайно, можна, але задля цього доведеться дуже постаратися. Я можу не дихати годину і майже не дихати добу. Я можу практично блискавично регенерувати частини тіла. Я можу пити концентровану кислоту й закушувати миш’яком. Мені не вадить радіація — в розумних, так би мовити, межах. Можу блискавично підвищити електричний опір тіла. І… втім, це довго перелічувати. Я невразливий. Практично зовсім. Хіба що мені відтяти голову… Однак це ще я маю дозволити зробити.

Медиколог нарешті заспокоївся. Він кивнув інструкторові, котрий вже починав входити у штопор оскаженіння, й звернувся до Анта:

— Тихо. Тільки тихо. Я не пояснюватиму тобі, що ти отут наговорив. Психолога теж не викликатиму. Це зайве.

— Зайве, — погодився Ант — Та й взагалі, навіщо так розмінюватися на дрібниці? Консиліум збирайте, Академію наук.

— Академія нікуди не дінеться. А поки що, як на те твоя ласка, ходімо у медичний блок. Там і поговоримо.

І вони пішли. Інструктор подивився на стелю і незграбно, невміло вилаявся. Оператор мовчки видобув схему симулятора та тестер. Він не вірив у чудеса. А за тиждень до інструктора прийшов вкрай нещасний медиколог, впав на спартанське ліжко господаря й сказав:

— Усе правда. Усе, що він казав. І ще багато іншого… Ось звіт комісії, що з ним працювала. Цей хлопець — ідеальний десантник. Мрія. Ех, і гармидер же там зараз…

Інструктор похапцем переглянув звіт і пішов шукати Анта. Він знайшов колишнього курсанта у віддаленому куточку парку. Ант сидів на камені біля озера. Виглядав він погано — стомленим і похмурим. Здавалося, що йому холодно.

Інструктор спинився і якусь мить відверто роздивлявся людину, яку він колись відрахував із Корпусу. Ант відчув погляд, підвів голову й невесело усміхнувся. Інструктор зрозумів, що заготовлена наперед тривала розмова не потрібна.

— Іди звідси, хлопче. Сам іди.

Ант здивувався:

— Чому?

— В десант ідуть люди, Анте. Люди і задля людей. Ти — не людина.

Мовчання тривало довго. Згорів рожевий присмерк, лілеї-німфеї згорнули свої воскові пелюстки. Викотився тонкий місяць, зависнув над лісом. Хвилею проплив солодкий дух матіол. І залунав хор цикад.

Ант отямився. Він пильно подивився на інструктора, насупив тонкі брови, потім, не змінюючи виразу обличчя, перевів погляд на освітлені споруди Корпусу. І тим поглядом ніби відділив себе від інструктора та Корпусу. Сказав твердо:

— Я не піду. Я впевнений, що правий. І повинен працювати.

— Бачиш-но… Те, що ти вчинив із собою, дивовижно, але страшно. Це шлях одинаків, хоча спочатку за тобою й підуть із захватом, учнів у тебе не бракуватиме. Але ось ціле життя я не любив суперменів. Ти поміркуй: доки ти ліпив своє тіло, воно ліпило твій мозок. Ти абсолютно певен себе? Ти можеш не озиратися, йти лише вперед? Але ж ти не сам, тобі доведеться працювати із людьми… слабкими, вразливими, смертними. Ти готовий ризикувати своєю броньованою шкурою? А як стосовно того, аби важити чужим життям? Такий, як ти є, ти — небезпечний.

— Ні. Я й робив себе лише задля того, аби працювати для людей. Чому я небезпечний?

— Словам ти не йнятимеш віри. От що. Доки там медикологи вмовляють одне одного, що такого не може бути, тому що не може бути ніколи, та п’ють на брудершафт заспокійливе, ходімо до симулятора. Прожену я тебе через програму… І якщо й тоді не зрозумієш, тобою справді мають займатися медикологи.

…Зима сорок п’ятого року. Концтабір у Баварії. Глупа ніч. Ант прислухався: стогони, хрипіння, у кутку хтось надривно кашляє. Поряд хлопчина із тонким одухотвореним лицем белькоче уві сні по-французьки. Щоночі те ж саме: “Ні… не знаю… не бачив… не знайомий…”

Час іти. Ант усе про все дізнався: є не лише звіроподібні охоронці, не лише вбивці у білих халатах, що досліджують проблеми профілактики обморожень, не лише вигодувані людським м’ясом вівчарки і не лише крематорій. Є Опір. Безсмертна організація смертних людей, є слабкий, але цілком надійний приймач, є табірна пошта й система евакуації — вже понад два десятки приречених в’язнів вдалося врятувати. Є жорстка дисципліна, головне завдання котрої зараз — зберегти людей, дочекатися приходу союзників і підняти повстання у точно визначений момент.

Ант зіслизнув із нар і трьома безшелесними перебіжками дістався до виходу. У тамбурі, що охоронявся, довелося затриматися — добре, хоч есесман не встиг вистрілити.

Ант видобувся на подвір’я. Колючий сніг сіявся за комір смугастої роби. Майже не криючись, Ант попрямував до загорожі із дроту. Струнно задзвеніли колючі дроти, й тієї ж миті завила сирена, і, захлинаючись у несамовитому темпі швидкісного бою, загримів “МГ” із найближчої вишки. Але невразливий, недосяжний Ант був уже далеко, біг легко й розмірено, і лиха віхола замітала його сліди.

Замітала вона й закостенілі обличчя тих, хто кинувся слідом за Антом із барака, повіривши в диво, повіривши раптом, що струм вимкнено і є шанс вирватися із цього пекла просто зараз… І ніхто не міг їх зупинити, навіть замашне слово “Провокація!” не було почуте. Хтось впав під перехресним вогнем, хтось спалахнув на дроті…

А тих, хто зумів здолати стихійне поривання, вже шикували в колону — марширувати. Кому — до світанку,