Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

Що ж треба було зробити? Стара ділема: аби й вовки були ситі, й вівці цілі.

Власне, задля того й існують усі ці тренування у симуляторі, щоб курсант надбав запасу готових рішень, знайдених раз і назавжди. Щоб кожний успіх лягав в актив до запитання — раптом знадобиться. Щоб відпрацьовувалися стереотипи витривалості, які коли-небудь можуть стати у пригоді.

Раптом Ант відчув, що страшенно стомився. Що йому не подобаються тренування, які можна не вагаючись поцінувати як провокацію. Що йому взагалі видається сумнівною уся система підготовки десантників.

Треба зробити так, аби зовсім не думати про повернення. Аби наперед знати, що повернешся. Тоді працюватимеш спокійніше і ефективніше. А то дрібненька думка “вижити, вижити” досить відчутно паралізує волю до дії.

Ні, щось воно тут не клеїться. До речі, чому курсантів посилають у симулятор під гіпноблокадою? Навіщо доконечно потрібне повне відчуття реальності того, що відбувається? Чи не простіше все звести до гри?

Антон міряв кімнату кроками, міркуючи, чи допомогло б йому усвідомлення того, що все це гра, з якої він вийде цілим і неушкодженим, чи навпаки. І засміявся полегшено — звичайно, заважало б! Десантник все-таки зобов’язаний дбати про власну шкуру, як про засіб донести інформацію до Землі. Але ж інформацію можна просто передати… На цій думці Антові стало трохи моторошно. Ото ще камікадзе знайшовся! І взагалі, чого він комплексує? Не такі уми впровадили Корпус та навчальну програму. І не день міркували. Зрозуміло: десантник повинен спрацювати чітко й повернутися. Але… особисто він завалив заліки. Що ж тепер?..

Це вияснилося за годину у тихій та неприємній розмові з інструктором курсу. Антові порекомендували підшукати собі інше заняття, відповідно до першого фаху. Адже такої спеціальності — десантник — не існувало. У Корпус для спецпідготовки приходили біологи, історики, планетологи, всі, хто збирався працювати у Дальньому Космосі. Дехто з них в результаті навчання ставав, так би мовити, “професійним десантником” — інструктором Корпусу, провідником землян у далеких світах, косморозвідником, рятувальником. Але основна маса випускників залишала Корпус і поверталася до попередньої роботи, але вже в новій якості. Отже Ант не дуже й сперечався з інструктором. Він лише сказав:

— Все-таки тут щось неправильно. Ця думка “вижити” пригнічує, розумієте? Скажіть, адже ламались на цій думці?

— Траплялося. Ламалися.

— Отже, боягузів виховуєте? Ви ж не заперечуватимете, що виникають ситуації, коли треба просто вмерти, коли зробити вже нічого не треба і лишається лише з гідністю зустріти свою останню мить. Нічого страшного у цій думці я не вбачаю.

— І дуже шкода. Згоден, можливо, ми й перебираємо. Але мені герої не потрібні. Мені працювати треба. Я повинен бути впевнений у своїх людях, впевнений залізно. Я маю знати: виконаєте, повернетеся. А то ж навіщо Корпус взагалі й уся моя діяльність? Й оскільки це від мене залежить, я на постріл не підпущу до космосу людей із мріями про героїчну загибель на славу експансії людства. Зрозуміло?

— Та немає в мене такої мрії. Я теж жити хочу.

— Не вмієш ти жити. Це ж треба — грудьми на списи… І ми навчити не зуміли. Отож…

— Та зрозумів. Однак щось мені не подобається. Поки що не можу пояснити. Мені здається, що ви в принципі неправильно готуєте десантників.

— Навіть так?

— Навіть. І я доведу. Мені лише треба поміркувати.

— Міркуй. Будемо дуже вдячні, коли додумаєшся. Ти ж знаєш, у нас існує експериментальна група. Адже я не наполягаю категорично, що ми тут небожителі і все робимо правильно. Робимо, що можемо. Так склалося на практиці. Теорія відстає. Але я на своїх десантників не ображався.

— І що, усі поверталися?

— Не всі…

Ось так і розстався Ант із Корпусом. Не він перший, не він останній. Лише Ант вирішив додуматися.

В Корпусі про нього незабаром забули. Та й пам’ятати особливо не було чого. Іноді, втім, прибивалися деякі кволі чутки, які вмирали на порозі Корпусу; десантники чутки зневажали.

Минуло кілька років.

І якось вранці Ант повернувся. Йому довелося досить довго пояснювати, що він саме Ант: ті, хто знав його раніше, ледь погодилися впізнати у сухорлявому, сивому й до чорноти засмаглому чоловікові колишнього свого курсанта. Зміни у цій людині вражали. В першу чергу інструктор зауважив цілковиту відсутність міміки, майже машинну точність рухів. Ант тепер відрізнявся замкнутістю й небагатослів’ям.

Дуже стисло розповів про себе. Біолог. Працює у професора Стрешньова, займається проблемами адаптації й виживання. Останній рік провів у горах, звідси й яскрава незвична засмага. Життям вдоволений. А тоді запанувала незручна пауза. Інструктор зробив спробу розрядити її за допомогою випробуваного засобу — чашечки кави, але Ант жестом відмовився й несподівано попросив:

— Пустіть у симулятор.

Інструктор і черговий оператор перезирнулися. Врешті-решт вони нічим не ризикували, все-таки десантна підготовка у хлопця була, свідомості не втрачатиме. Та й просив він незвично — твердо, з викликом. Інструктор пригадав погрозу Анта додуматися, подивився на нього уважно й запросив медиколога. За десять хвилин картка медичного допуску лягла на стіл оператора.

…Чоловік утік із фашистського концтабору, заховавшись серед трупів та прикинувшись мертвим. Як скло, непорушними були його очі, не билося серце, задубло тіло. Трупи замордованих, розтерзаних людей, що вмерли від голоду, хвороб, безнадії, кидали, ніби колоди, на рипучі сани. Кидали байдуже, навіть не обмацавши на останок, навіть не зауважуючи, що серед мертвих вчорашній напарник по зондеркоманді. Й так само байдуже стояла маленька конячка. Її тіло, довгі вії, гривка усе густіше вкривалися кучерявим інеєм. Конячина дрімала. І нарешті, скоряючись поруху віжок, вона пішла, здавалося, навіть не прокинувшись.

Не вперше і не вдесяте старий візник з цивільних супроводжував скорботний страшний вантаж. Недалека була путь — від табірних бараків до ненаситних ровів, куди скидали трупи. І візник брів знайомим шляхом, часто озираючись на сани, шепочучи молитву, бгаючи у руках шапку. Коло воріт табору його несподівано затримали. Худий охоронець із зеленкуватим, забризканим веснянками обличчям кілька секунд знічев’я розглядав старого, конячину, сани. Потім, ні слова не кажучи, закинув на спину автомат, знехотя підняв із землі лом і підійшов до саней. Ковзнув поглядом по знівечених смертю та морозом тілах, ліниво розмахнувся ломом… Тицьнув наздогад кілька тіл, нереально, неправдоподібно легко пробиваючи грудні клітки. На третьому ударі лом пройшов крізь серце Анта…

Інструктор і оператор одночасно перевели подих і перезирнулися. Оператор стенув плечима й простяг руку, аби вимкнути симулятор. Але його притримав медиколог. Індикатори не фіксували смерті Анта. Зелене вічко пульсувало, відзначаючи дихання — повільно, ритмічно сигналізуючи: “Живий!