Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

одразу ж вискочив з роздягальні. Коли підбіг до урни, вона була порожня. Автомат-утилізатор, спорожнивши її, вже порався біля сусідньої урни.

Людмила Козинець

ДЕСАНТНИК

…Бридка фізіономія була у Великого Інквізитора, нічого гріха таїти. Втім, Ант дивився у моторошні жовті очі свого мучителя майже з ніжністю. Завдав він таки клопоту Санта Ермандаді, якщо сам Великий ним займається. Інша справа, що влаштовувати оці клопоти було зовсім не обов’язково. Не дуже хотілося.

Здається, історія наближається до фіналу. А в результаті Великий має просту собі вульгарну дулю. Отак воно.

Великий ще раз пильно й холодно оглянув розтерзану людину, котра ніби й на ногах не трималася, і не сподобалася Великому зухвала посмішка незнайомця. Порішити його легко, однак… людей треба вбивати, заволодівши їхньою таємницею. Таємниця дорожча, ніж людина, її не можна вбити знічев’я.

Великий вирішив: цього дивного чужоземця належить звільнити, нехай іде собі на всі чотири боки. А приглянуть за ним дуже пильно.

Великий Інквізитор посміхнувся злочинцю. Той безвинно втупився у Великого й сплюнув кривавицю.

— Сину мій, ми переконалися, що ти не мав лихих намірів проти короля й бога…

“Син” посміхнувся — Великий назвав короля першим.

— …Але тебе обмовили, тому ти тут, де не гоже бути чесному християнинові, де перебувають єретики й заколотники. Ти волієш знати, хто вверг розум твій у безвість, а тіло — в полум’я страждань? Це справедливе бажання. Дивись, он вона, ця тварюка!

І охорона кинула на слизькі плити підлоги клубок ганчір’я і зліплених загуслою кров’ю кіс. То була дівчина, майже дитина. Спираючись на руки, що тремтіли й ледь тримали її, вона з зусиллям підвела голову. Напружилися, затремтіли жили на шиї… Твердий погляд чорних очей був непроникним, як щільно причинені двері. Спотворений рот, з якого стирчали уламки зубів, щось шепотів, і то не було ім’я боже.

Певно, болю вона вже не відчувала — є межа всьому.

Ант похолов — ось чого він увесь час підсвідомо боявся. Великий вкрадливо промовив:

— Вона донесла на тебе брехливо. Вбий її — і ти вийдеш звідси чистим перед богом та людьми. Розчавити гадину — добре діло…

— Я не можу вбити жінку, — тихо відповів Ант.

— Стратить її кат, — вдоволено кивнув Великий. — Ти лише скажеш високому суду, що вона оббрехала тебе.

І Ант не витримав. Засліплений гнівом, він рушив на Великого, з насолодою стискаючи кулаки. І вже не чув, як у груди з хрускотом вп’ялися наконечники списів…

…Оператор вимкнув симулятор і обернувся до старшого інструктора третього курсу. Той замислено погладжував підборіддя.

— Отже… він не повернувся. Ти поговориш із ним чи…?

— Я поговорю. Але нехай спочатку виспиться. Шкода. Мені цей хлопець здавався перспективним. Але провалити третій залік, двічі не повернутися. Робити нічого, відраховуємо. Доведеться йому працювати на Землі та у Приземеллі. У Дальньому Космосі з такою реакцією та хронічним браком винахідливості діла не буде.

Антон прокинувся бадьорим і свіжим. Він мимоволі посміхався сонячним плямам на стелі. Лежав і пригадував всілякі гарні речі: маленький дельтаплан, танцювальний зал, молочне морозиво з горіхами і ту руденьку з першого курсу. Який у неї бекхенд і як вона вчора над ним на корті позбиткувалася… ніби він хлопчисько.

Потім прокинулася тривога. Що? Ох, так, залік… Завалив залік. Знову щось зробив не так. “Не так…” А як треба — ніхто не знає. Ех, скільки про це говорилося у Корпусі Десантників… Та й взагалі — всі ці ігри на симуляторі прищеплюють досить-таки шкурну думку: десантник зобов’язаний вижити і повернутися. Знайти вихід у будь-якій ситуації. То що ж йому треба було — вбити те дівчисько, аби вирватись із підвалів Санта Ермандади? Навіть тепер, усвідомлюючи, що то була лише модель ситуації, Антон розумів: не міг він так вчинити. А вчора, в умовах, створених симулятором, у нього й вибору не було. Хто лише ці безвихідні програми складає? Самого б його у симулятор…

Ант даремно сердився: програми складав комп’ютер, а матеріали для них скільки завгодно постачала строката історія Землі. Ситуацій скільки хочеш, на вибір… Але чи є взагалі сенс тренувати курсантів на земних ситуаціях?

Ант поставив це запитання інструкторові. Той подивився на нього іронічно:

— А ти можеш вигадати наперед неземну ситуацію? Не поспішай, оволодівай поки що минулим. Буде тобі й неземне, трохи постривай.

Ні, вони, напевне, мають рацію. Який сенс готувати десантників, аби вони лавами лягали на далеких рубежах, виявляючи чудеса героїзму. Десантник — очі й вуха Землі — зобов’язаний повернутися. Будь що. І ніякої підлоти в тому немає. Це всього-на-всього питання професіоналізму. Отже, має бути вихід з найбезвихіднішої програми. Ця хитра пройда комп’ютер заховав якийсь шанс у ситуації. Який?

Втім, що про це — тепер пізно. Залік завалено безнадійно. І попередній теж.

…Тоді вогнедишний дракон впав невідь звідки на єдину стежку в ущелині. Треба сказати, страшна була звірина. За секунду від дракона лишилася лише райдужна пара, а курсант дістав наганяй від інструктора:

— Хлопчиська! Дітлахи! Постріляти захотіли?! Для цього існує тир і спортзал. Іграшка вам тут?

Ант захдився сміхом і намагався виправдатися:

— Еге, він же мене зжерти хотів! Інструктор подивився на курсанта з презирством:

— Потрібен ти йому! Хіба ти не розумієш? Харчовий ланцюжок формується впродовж віків. Ти для нього — предмет невідомий, а тому підозрілий, і їсти він тебе ні за які медяники не стане. Адже він розуміє, що має шанс отруїтися. Ще невідомо, хто з вас кого більше боїться. Що тобі, ну плюнув би він на тебе раз вогнем — та й по всьому, ти ж у скафандрі!

Ант змушений був визнати:

— Не зметикував.

— Отож бо й є, що не зметикував. А над такими речами й замислюватися не треба — реакція повинна бути на рівні рефлексу, тобі й на гадку не повинно спасти стріляти. Втямив? Ну, що ти киваєш? Адже все одно стрілянину здійматимеш — всі здіймають. Щоправда, до четвертого курсу минається, як нагодуєш свій мисливський інстинкт вдосталь. А залік не приймаю.

Антові стало трохи соромно. Й ще більше шкода дракона. Справді, чого він по бідолашній звірюці торохнув? Злякався.

І на списи грудьми зостраху попер. Точніше, від нестерпної думки про те, що ось зараз, при ньому й через нього розтерзають і без того ледь живе дівча. Дивитися на це він не міг. Ліпше вже нічого не бачити. А ще від зненависті. Від зненависті до Санта Ермандади й особисто Великого Інквізитора. Анта й