Ірен Віталіївна Роздобудько - Мерці

І, мабуть, не тільки зараз. Значить, усе з’ясовано, і в мене, так, як я й підозрювала, — роздвоєння особистости?

Я — вбивця… Тоді нехай це відкриється скоріше! Але ж… хто підвернеться наступним? Раптом Стас?..»

Ведмедик стояв на розі, дивився їй услід і дожовував свій гамбурґер. «Холодно? Гаряче?» — подумки посміхнувся він і вирішив поки що залишити Віру в спокої. Він дістав свій записник, відкрив його на потрібній сторінці й зробив тільки йому зрозумілий запис: «Квартира на Теремках — з’ясувати! Анатолій Сергійович (чол. Л. П.) — з’ясувати! Перевірити зв’язки З.».

Від гамбурґера не лишилося майже нічого. Криваву помідорну пляму, яка посіла почесне місце на рукаві сорочки, Ведмедик, як завжди, не помітив.

День чотирнадцятий

Аґенція гула як розбурханий вулик.

Нова звістка потрясла відділ: у своєму помешканні знайшли понівечене тіло Заріни. Вона жила в мальовничому куточку столиці на березі річки.

Злодії якимось чином пробралися вночі до помешкання й витягли бідну жінку прямо з ліжка.

На упізнання до морґу викликали її співробітників.

Поїхали втрьох — Віра, Ліліана Олегівна та Володимир. Секретар лишився за кермом, а обидві жінки зайшли до холодильної камери…

Заріну важко було впізнати. Слідчий розповів, що тіло знайшли прив’язаним до стільця. Перед тим, як бідолашну вбили, вона зазнала жорстоких тортур. Віра ледь змогла глянути на посиніле обличчя співробітниці.

— Так, це вона… — прошепотіла Ліліана.

Віра, відчуваючи нудоту, міцно вп’ялася пальцями в руку начальниці і ледь трималася на ногах.

Коли вони вийшли з морґу й сіли в авто, з нею сталася істерика. Володимир повільно вів машину і зупинився біля кав’ярні.

— Треба трохи випити, — запропонував він приголомшеним жінкам.

Пили мовчки. Коньяк не діяв. Слів не було.

— Я боюся… — весь час шепотіла Віра.

— Я теж, — сказала Лілі. — Тепер нас троє. Гадаю, настав час захищатися, але ж — від кого?

— Треба скоріше йти у відпустку і їхати кудись подалі від усього цього, — сказав Володимир.

— До відпустки — тиждень, — зауважила Ліліана Олегівна. — Навряд чи нам дозволять піти раніше.

Треба допрацювати. А там — для вас уже є путівка на Канари, а Віра, як я й обіцяла, вирушає до Франції.

Нам не можна втрачати бадьорість. Пропоную ввечері влаштувати сабантуйчик — нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спільний план дій на той випадок, якщо нас викличуть давати свідчення. Віро, зберемося у вас. Адже в мене чоловік, який не повинен нічого знати, у Володимира — хвора старенька бабуся — видовище не з приємних. Та й ми ніколи у вас ще не були. Запрошуєте?

— Будь ласка, — промовила Віра, хоча ця перспектива не тішила її. Вона одразу вирішила, що запросить у якості «групи підтримки» Альбика і ще кількох по друг — проводити вечір у компанії співробітників та ще й «виробляти план дій» їй зовсім не хотілося.

— Отже, домовилися. Увечері поїдемо до вас, — підвела риску Ліліана. — Нам треба триматися вкупі.

Нехай це бачать усі.

Вони ще трохи посиділи у кав’ярні і рушили на роботу.

* * *

Увечері Стас вирішив зайти до Віри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про ніч, яку вони так безглуздо і дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою він натис кнопку дзвінка.

— Ви до Вірунчика? Проходьте, будь ласка! — збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському відчинив двері.

Iм’я «Вірунчик» різонуло слух. Він машинально пройшов до червоної зали.

— Альберт! — простянгув руку незнайомець. — А ви, мабуть, по роботі?

— Так, — підтримав розмову Стас. — А де господиня?

— Зараз має бути! Ось лишила мене на господарстві — намічається невеличкий сабантуй зі старими друзями, і ви — перший гість.

— Мене не запрошували, ви помилилися!

— Ні, ні, лишайтеся неодмінно! Ми завжди раді новим обличчям! До Вірунчика прості люди не ходять.

Це «ми» знову різануло вуха.

Новий знайомець змусив його сісти.

— А ви хто? — ревно запитав Стас, ледь стримуючись, аби не дати нахабному типу по пиці.

— Я? — перепитав Альберт і на мить замислився. — Скажімо, я її давній і дуже близький приятель. А хто ви?

— Я журналіст, — збрехав Стас. — Ось збираюся писати про вашого «Вірунчика» нарис до рубрики «Багаті й знамениті». Збираю матеріал. Може, й ви мені щось цікавеньке розповісте, як «давній приятель»?

— О, ніколи ще не давав інтерв’ю, — зашарівся співрозмовник. — Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вірунчик дуже здібна, а головне — ви ж бачите, яка вродлива жінка! Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в ній щось таке… Полюбляє таємниці.

Хоча насправді — звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рік не можу її приборкати…

Невловима оболонка Рибки бананки почала наповнюватися й набувати певних контурів. І Стас опирався цьому. З нудьгою він думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожні балачки, зануриться у світ чиїхось звичайних проблем.

Існування в її житті цього самовпевненого типа — такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмі трійці — робило темну Рибку звичайнісінькою кількою в томатному соусі. Він звівся. Він не хотів такої реальности.

Коли Стас виходив з під’їзду, до будинку вже під’їжджало розкішне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, і Стас поквапився відступити у тінь. Серце чомусь підскочило й шалено зателіпалося десь у горлі.

Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини і, зібравшися в коло, почала відкорковувати пляшку з шампанським. Пляшка вистрілила, жінки заверещали, як екзотичні пташки в едемському саду. Від цього кола розходилися потужні хвилі благополуччя й дорогих парфумів.

Барвиста зграйка верещала, сміялась і крутилася в очах Стаса, як клітка з папугами. І посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англійського джерсі, з його хмільним збудженням, посеред желеподібної атмосфери повного кайфу вишуканим філіґранним силуетом виділявся центр цієї не відомої йому програми — вона. Але Стас не одразу упізнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фіолетовим полиском… Вона не верещала, як усі. Вона стояла всередині кола і водночас зовсім окремо. Вона ніби розчинялась у повітрі. Вона була скрізь і ніде. Від неї — і тільки від неї — долинав особливий запах священної індійської квітки шафалі, яку заборонено зривати. Від цього запаху Стасові запаморочилося в голові…

Він отямився від болю в яснах і ще довго не міг розціпити зуби.

І вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумілостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого