Володимир Григорович Рутковський - Бухтик з тихого затону

— Таке скажеш… — нiяковiючи, усмiхнувся Барбула.

А про себе подумав, що стати винахiдником не так вже й важко. Варто лише зрозумiти, що до чого.

Потаємне бажання

День був тихий i хмарний. Якраз пiдходящий для того, аби старi приятелi могли зустрiтися.

Непосидющий Даваня, як завжди, дзигою крутився на прибережному корчi. Вiн не мiг вiдвести захопленого погляду вiд Барбули. Ще б пак — далеко не кожному доводилось бачити господаря пiдводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би по суходолi.

— Оце так-так! — вигукував Даваня. — От дає! Куди моїм зайцям до нього!

Втiшений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.

— А ти чого мовчиш? — повернувся Даваня до Бухтика. — Що нового у санаторiї?

— Та-а… Все гаразд.

— Як там Вiтя, мiй знайомий, поживає? Мабуть, ще й досi вовки сняться? Гай-гай, хотiлося б знову зустрiтися з ним, та все часу не виберу.

— Непогано почуває, — знехотя вiдказав Бухтик.

Даваня пильно подивився на нього.

— Сьогоднi ти якийсь не такий, як завжди, — зауважив вiн. — Щось трапилося, так?

— Поки що нi… Але незабаром трапиться.

— А що саме? — насторожився лiсовик.

— Сергiйка i Олю мами хочуть забрати додому.

Даваня на хвилю замислився. Потому вигукнув:

— Нехай лише спробують! Я їм такого туману в очi напущу — довiку до санаторiю не доберуться!

I Бухтик трохи втiшився.

«А й справдi — чому б не зробити так, як каже Даваня? — подумав вiн. — Мами походять-походять лiсом, та й поїдуть назад. А Сергiйко з Олею залишаться…»

Барбула врештi-решт втомився гасати на березi i з розгону шубовснув у воду.

— Хух, ноги вже не тримають, — задоволено зазначив вiн i запитав у Даванi. — Бачив, який молодецький вигляд я маю в суходиху?

— Та вже ж, бачив, — вiдказав Даваня, з цiкавiстю розглядаючи Бухтикiв винахiд. — Та менi здається, що молодець не стiльки ти, скiльки твiй син. Ач, що вигадав!

I вiн обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою.

— Молодець вiн молодець, та ще рано про це балакати, — заперечив Барбула i поплескав Бухтика по плечу. — От коли вiн зробить так, аби я став видимим для дiтей, — о, тодi вiн буде найпершим молодцем у моєму затонi! Пiсля мене, звiсно.

— Знаєш, батьку, я вже втомився вiд твоїх забаганок, — обiзвався Бухтик. — Скiльки можна? Я вже й забув, коли востаннє був у Сергiйка!

— Ти вчора був у нього, — посмiхнувся Даваня. — Я з узлiсся бачив, як ти i Сергiйко ховалися пiд ялиною.

— Бач, вiн втомився! — i собi докинув Барбула. — Бiдна дитина, нiкому її пожалiти! А може, я теж втомився! Вiд чекання. А чи знаєш ти, що менi не менше вiд тебе кортить побувати у тому санаторiї? Може, я теж хотiв би показатися дiтям!

Даваня жваво пiдстрибнув на своєму корчi.

— О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! — палко пiдтримав вiн приятеля. — Тодi б ми з тобою разом заявилися до санаторiю i влаштували б там такий спектакль! Я став би… — Даваня на мить замислився. — О! Я став би вовком, а ти — самим собою. Уявляю, як би дiти нам зрадiли!

— Ще й як зрадiли б! — погодився Барбула, пригадавши, яким красенем вiн був у дзеркалi.

I тут Даванi прийшла в голову така чудова думка, що вiн трохи не звалився з корча.

— Слухайте! — вигукнув вiн. — А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попросять нас залишитися назавжди? Може таке бути? Може. От я i думаю: ким би ми захотiли там стати? Я, наприклад, став би лiсничим. А ти, Бухтику?

— Я?..

Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортiло збудувати величезного пiдводного човна, щоб посадити в нього своїх друзiв з санаторiю i показати їм, як чудово в батьковому затонi. А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водоростi? Що ж, непогана думка. Але, мабуть, ще краще сидiти на березi i надувати для своїх друзiв рятiвнi кола. Сиди i надувай. Викупався — i знову надувай. А якщо…

— Не знаю, ким би я хотiв стати, — нарештi чесно визнав вiн.

— Ех, ти, — сказав Даваня. — Теж менi винахiдник. У людей же скiльки цiкавого!

— Саме тому й не знаю, ким менi бути. Мабуть… я так би й залишився винахiдником.

— А я хотiв би стати водогоном, — замрiяно сказав Барбула. — Даватиму воду всiм, кому вона потрiбна. Захочу — квiтам, захочу — деревам чи ще комусь…

— Ти хотiв сказати — слюсарем по ремонту водогону, — уточнив Бухтик. — То, коли хочеш, я попрошу дядька Костю, i вiн тебе навчить.

— Нi, — рiшуче заперечив Барбула. — Саме водогоном хочу стати. Хто дає воду: слюсар чи водогiн? Ага, мовчиш! То ж бо й воно.

Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.

— Чуєш, що батько каже? — запитав вiн. — Так що, Бухтику, не лiнуйся. Думай, Бухтику, думай!

Коли ти потрiбен

Осiнь була вже не за горами. Ночi ставали все довшими i холоднiшими.

Птахи почали збиратися у великi зграї. Вони готувалися у вирiй.

Пожовкле листя з тихим шурхотом зривалося з гiлок i, погойдуючись, повiльно пливло за течiєю на пiвдень — туди, куди збиралися i пташинi зграї.

Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто йшла проти течiї.

— Що це? — запитала Оля.

— Не що, а хто, — поправив Бухтик i помахав скриньцi рукою. — То мiй батько тренується. Наступної весни вiн збирається побувати у санаторiї. Дуже вже не терпиться йому подивитися на водогiн.

Мiж важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно свiтило, як i влiтку, проте це було вже iнше, осiннє сонце.

За хвилину воно знову сховалося за хмарами.

— А чому лише весною? — здригнувшись вiд пориву холодного вiтру, поцiкавився Сергiйко. — Чому не зараз?

— Вiн ще не зовсiм звик до суходиху, — пояснив Бухтик. — Та й нiколи йому зараз — треба готуватися до довгого зимового сну.

I Бухтик тяжко зiтхнув.

Оля сидiла на пагорбi поруч з Сергiйком i бережно перебирала каштановi качалки очерету. Це був подарунок вiд маленької русалки. Його тiльки-но передав Олi Бухтик.

— Цi качалки ми розпушуємо i встеляємо нашi зимовi дупла, — сказав Бухтик. — М'яко, тепло. Не гiрше, нiж на перинi з пiр'я.

— Я так i не познайомилася з Чарою, — сумовито зауважила Оля. — Менi дуже шкода…

— Чара теж за цим жалкує, — сказав Бухтик. — Однак що ж поробиш… Може, колись, згодом…

Затон повiльно пересiкала величезна жаба. Рухи її були такими непоспiшливими i млявими, що дiтям здалося, нiби вона от-от засне на плаву.

Неподалiк вiд дiтей жаба застигла i поворушила своїм широким негарним ротом.

— Квакуша каже, що