Алессандро Мандзоні - Заручені

називаючи на ймення), помітивши виголену голову та чернечу сутану й зрозумівши скромний намір смиренного старця, загорлав: «Агей! Агей! Куди ж бо ви, шановний падре? Завітайте, завітайте сюди!»

Хоч дон Родріго й не міг точно здогадатися про причину цих відвідин, однак, за якимсь неясним передчуттям, був, мабуть, не проти ухилитися від зустрічі з гостем. Та оскільки легковажний Аттіліо вже так гучно запросив ченця, то він озвався й собі: «Ідіть, ідіть сюди, падре». Той підійшов, уклоняючись донові Родріго й відповідаючи порухами обох рук на привітання співтрапезників.

Чесний чоловік, стоячи перед зловмисником, звичайно уявляється нам (не скажу, що всім) з високо піднятим чолом, твердим поглядом, випнутими грудьми й добре підвішеним язиком. Однак насправді для такої постави потрібен такий збіг обставин, який виникає досить рідко. Тож не дивуйтесь, що фра Крістофоро, попри все своє чисте сумління й тверду певність правоти відстоюваної ним справи, повнячись змішаним почуттям жаху й уболівання до дона Родріго, стояв перед ним з якимсь смиренним і поштивим виглядом: перед тим самим доном Родріго, котрий сидів за столом, у власному будинку, у власному царстві, оточений друзями, виявами шанобливості та всякими знаками своєї могутності, з таким виразом на обличчі, перед яким на будь-чиїх устах завмерло б усяке благання, не говорячи вже про вмовляння, напучення чи докори. По праву руч сидів уже згадуваний Аттіліо, його двоюрідний брат. Чи ж варто говорити про цього його товариша по розпусті та насильству, прибулому з Мілана погостювати кілька днів. По ліву руч і по другий бік столу сидів з великою поштивістю, однак не без виразу деякого самовдоволення, синьйор подеста[34], саме той, кому теоретично належало б заступитися за Ренцо Трамальїно й покарати дона Родріго за те, про що описано вище. Навпроти подеста, з виглядом улесливої поштивості, сидів наш доктор Крутій у чорному плащі та з червонішим ніж звичайно носом; а навпроти обох кузенів сиділи два незначні безособові персонажі, про яких у нашій історії говориться тільки, що вони знай їли, пили, кивали головами й, усміхаючись, висловлювали схвалення, хоч би там що сказав будь-який співтрапезник, якщо це тільки не викликало заперечень з чийогось боку.

— Подати падре стільця! — звелів дон Родріго.

Служник підставив стілець, на який і сів падре Крістофоро, вибачаючись перед господарем за невчасний візит.

— Мені б дуже хотілося, коли на те ваша ласка, поговорити з вами віч-на-віч про одну важливу справу,— докинув він, стишивши голос, на вухо донові Родріго.

— Гаразд, гаразд, поговоримо,— відповів той,— а поки що принесіть для падре вина.

Чернець хотів був відмовитись. Але дон Родріго, підвищивши голос серед знов зчиненого гамору, загорлав:

— Е, ні, чорт забирай, ви вже позбавте мене від цієї образи: ніколи такого не буде, щоб капуцин вийшов з мого дому, не випивши вина, а нахабний позикодавець пішов геть, не скуштувавши дубця з мого гаю.

Ці слова викликали загальний регіт і на мить урвали палку суперечку між співтрапезниками. Служник, принісши на таці посудину з вином і високий келих, поставив усе це перед ченцем, який, не бажаючи відмовлятися від такого настирливого частування з боку людини, чию прихильність було так важливо здобути, відразу наповнив склянку й став посьорбувати вино.

— Авторитет Тассо не підтримує вашого твердження[35], шановний синьйоре подеста; навпаки, він свідчить проти вас,— горлав граф Аттіліо,— бо цей учений, цей великий муж, що знав усі правила честі, як свої п'ять пальців, примушує Аргантового посланця, перш ніж кинути виклик лицарям-християнам, спитати на те дозволу у благочестивого герцога Бульйонського...[36]

— Так це ж перебільшення,— волав не менш гучним голосом подеста,— просто перебільшення, поетична прикраса, бо ж посланець, згідно з міжнародним правом, jure gentium, недоторканий за самою своєю природою; та й навіщо далеко ходити, адже, як каже прислів'я: «Посол на собі провини не несе». Прислів'я ж, синьйоре граф,— це сама мудрість роду людського. А що посланець від себе не сказав нічого, а тільки передав виклик у письмовій формі...

— Та коли ж ви врешті зрозумієте, що той посланець був просто нахабний осел, який не знав найосновніших...

— З вашого дозволу, шановні синьйори,— втрутився дон Родріго, котрому не хотілося, щоб суперечка зайшла надто далеко,— передаймо питання на вирішення падре Крістофоро, і хай буде, як він скаже.

— Добре, дуже добре,— зауважив граф Аттіліо, якому видалося досить потішним передати питання про лицарську честь на вирішення капуцинові, тим часом як подеста, близько беручи до серця суперечку, ледве втихомирився, а вираз на його обличчі промовляв: «Яке ж бо хлоп'яцтво!»

— Однак, скільки я зрозумів суть справи,— відповів чернець,— у таких речах я тямлю мало.

— Це звичайні ваші чернечі відмагання через скромність,— сказав дон Родріго.— Та чого ви! Адже нам добре відомо, що ви народилися не з відлогою на голові і знали й оцей світ. Отож тут справа така...

— Послухайте, вся річ ось у чому,— почав був знову кричати граф Аттіліо.

— Дозвольте, кузене, сказати мені, як нейтральній особі,— урвав його дон Родріго.— Історія така: іспанський кабальєро шле виклик міланському кавалерові. Посланець, не заставши того вдома, вручав виклик братові кавалера; той читає його й у відповідь лупцює посланця палицею. Питається...

— Так і треба було,— загорлав граф Аттіліо.— Це було справжнє натхнення!

— ...нечистої сили,— докинув подеста.— Побити посла! Священну особу! Гадаю, і ви, падре, погодитеся з тим, що це не лицарський вчинок.

— Ні, синьйоре, саме лицарський! — кричав граф.— І дозвольте сказати це мені, а я добре тямлю в тому, що личить лицареві. Якби кулаками, то була б інша справа, а палиця нічиїх рук не ганьбить. Не розумію тільки одного: чому ви так хвилюєтесь за спину якогось голодранця?

— Та хто вам що каже про спину, синьйоре граф? Ви мені приписуєте дурниці, про які я зроду не думав. Я говорив про дії даної особи, а не про посланцеву спину. Я мав на увазі головним чином міжнародне право. Скажіть-но мені, будьте ласкаві, хіба феціали[37], яких стародавні римляни посилали з оголошенням війни до інших народів, питали дозволу, перш ніж викласти своє доручення? І назвіть-но мені письменника, в творах якого бодай згадувалось би про те, що феціала будь-коли було побито палицями.

— Яке нам діло до офіційних осіб стародавніх римлян? Це люди, що діяли просто і в цих питаннях були відсталі,— атож, геть відсталі. Однак, згідно з правилами сучасного лицарства, яке в істинним, я заявляю і наполягаю на тому, що посланець, котрий насмілився вручити лицареві виклик, не