Алессандро Мандзоні - Заручені

— Не треба копатися в тому, що призводить до самого тільки марного неспокою. Я скромний чернець, але повторюю тобі те, що сказав і оцим жінкам: скільки моєї сили, я вас не покину.

— Атож, ви не такий, як оті мої друзі миряни. Базіки! Яких тільки запевнень не надавали вони мені в гарні часи! Послухати лишень! Вони, мовляв, готові віддати й кров свою за мене, і підтримають мене навіть проти самого диявола. Хай-но лиш з'явиться в мене який ворог, то тільки дай знати... йому й кінець! А тепер бачили б ви, як вони всі огинаються...— Підвівши очі на ченця, Ренцо за насупленим його обличчям здогадався, що сказав щось невгаразд. Бажаючи виправити становище, він, однак, заплутувався все більше й більше.— Я хотів сказати... я зовсім не думаю... тобто я хотів сказати..

— Що саме хотів ти сказати? Що? Отже, ти взявся зіпсувати мені всю справу, перш ніж її розпочато. Тим ліпше для тебе, що ти вчасно зневірився... Адже ти почав був шукати друзів... і яких друзів? Тих, що не змогли б допомогти попри все своє бажання. І був мало не втратив того, хто хоче і може допомогти тобі. Хіба ж ти не знаєш, що Господь — друг усіх пригноблених, повних надії на нього? Хіба ти не знаєш, що слабкий, показуючи пазурі, не виграє нічого? Та й якби навіть...— Тут він міцно вхопив Ренцо за руку. Його обличчя, зберігаючи свою владність, відбило якусь величну скорботу, він потупив очі, його мова сповільнилась, голос забринів глухо, наче з-під землі.— І якби навіть... це — страшна справа! Ренцо, ти хочеш покластися на мене? Та що це я кажу — на мене, нікчемного чоловіка, грішного служку,— чи хочеш ти покластися на бога?

— Ну звісно,— відповів Ренцо.— Він — Господь істинний.

— То ось що, обіцяй же, що ти не домагатимешся зустрічі з ворогом, нікому не кидатимеш виклику, а цілком звіришся на мене...

— Обіцяю.

Лючія глибоко зітхнула, ніби в неї спала з плечей гора. А Аньєзе сказала:

— Молодець, синку!

— Слухайте, діти мої,— знов почав падре Крістофоро.— Я вже сьогодні поговорю з цим чоловіком. Якщо Господь зачепить його серце і додасть снаги моїм словам,— добре, якщо ж ні, то він допоможе нам знайти якийсь інший шлях. А ви тим часом тримайтеся чимдалі від усіх, уникайте пліток, не показуйтеся нікому на очі. Сьогодні ввечері або ж завтра вранці, і ніяк не пізніше, я буду у вас.

Сказавши це, він пішов геть, рішуче відхиливши всяку подяку й благословення.

Він попрямував до монастиря, встиг якраз на шосту годину, щоб взяти участь у співанні молитов, пообідав і зразу ж вирушив у зворотну путь — до лігва звіра, якого хотів спробувати приборкати.

Невелике палаццо дона Родріго самотньо вивишалося, мов та гірська фортеця, на вершині одного з горбів, де-де розкиданих по всьому узбережжю. До цієї вказівки анонімний автор додає, що згадане місце (краще б йому було просто написати саму назву) лежало вище сільця наших заручених, на відстані приблизно трьох миль від нього і чотирьох від монастиря. Біля підніжжя горба, з південного боку й фасадом до озера, стояла невелика купка стареньких будиночків, населених селянами дона Родріго,— це була ніби маленька столиця його маленького царства. Досить було пройти по ній, щоб скласти собі уявлення про умови існування та звичаї цього поселення. Кинувши погляд в кімнати нижнього поверху, де двері подеколи стояли розчинені, можна було побачити упереміш розвішані по стінах рушниці, пищалі, мотики, граблі, солом'яні брилі, сітки та порохівниці. Стрічні люди були грубі, приземкуваті й похмурі, із здоровенними покритими сіткою чубами; беззубі діди, здавалося, були завжди готові вищирити ясна, тільки ледь-ледь подражніть їх; чоловікоподібні жінки мали м'язисті руки, які, здавалося, були готові прийти на допомогу язикові, коли б стало замало останнього; навіть у зовнішньому вигляді й рухах дітей, що гралися на вулиці, проглядало щось зухвале, визивне.

Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті — на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.

Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один — безперий і напівз'їдений негодою, другий — іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього:

— Ідіть, ідіть сюди, падре, капуцини у нас не чекають, адже ми й дружбі з монастирем. Мені й самому не раз доводилось пожити в ньому, коли перебування на волі робилось не зовсім приємним, і сутужно було б мені, якби монастирські ворота виявилися зачиненими.

Говорячи це, він двічі стукнув дверним молотком. У відповідь ізсередини залунали гавкіт і виття вівчарок та шавок, і за якусь хвилю з бурчанням вийшов старий служник; однак, забачивши ченця, він низько вклонився, руками та окриками втихомирив собачню, запросив гостя до тісного дворика й замкнув за собою двері. Провівши його до невеликої кімнати й дивлячись на нього не без певного подиву та поштивості, він спитав:

— Ви, бува, не падре Крістофоро з Пескареніко?

— Оце я і є.

— Ви — і тут?

— Як бачите, чоловіче добрий.

— Мабуть, у хорошій справі, у хорошій,— провадив старий, буркочучи собі під ніс і йдучи далі,— добро можна чинити всюди.

Пройшовши ще дві-три темні кімнати, вони наблизилися до входу в їдальню. Звідти чувся змішаний стукіт виделок, ножів, склянок, тарілок, а над усім цим лунав безлад голосів, що забивали один одного. Чернець хотів був піти звідти й засперечався біля самісіньких дверей із служником, щоб дістати змогу перечекати десь у куточку, доки скінчиться обід, але тут розчинилися двері, й такий собі граф Аттіліо, який сидів проти входу (це був двоюрідний брат господаря, і ми вже згадували про нього, не